Еріка чекала, що Анна продовжить.
— Ми з Лукасом, щойно він заснує шведський філіал, думаємо переїхати до Лондона й зовсім не плануємо займатися утриманням будинку тут. Тобі теж не в радість опікуватися великим будинком, маю на увазі, без родини і…
Тиша.
— Що ти скажеш?
Еріка закрутила пасмо свого кучерявого волосся навколо вказівного пальця — звичка, яку вона надбала ще в дитинстві, коли почувалася знервованою.
— Ну, Лукас вважає, що нам треба продати будинок. Ми не маємо змоги утримувати його далі. До того ж ми хотіли б придбати будинок у Кенсінґтоні, коли знову переїдемо, та навіть попри те, що Лукас заробляє достатньо, гроші від продажу матимуть значення. Маю на увазі, будинок на західному узбережжі з його розташуванням принесе кілька мільйонів. Німці, наче скажені, кидаються на морський краєвид та повітря.
Анна й далі аргументувала, але Еріка відчула, що з неї вже досить, і повільно поклала слухавку прямо посеред речення. І так завжди: вона діставала удосталь, намагаючись розвіяти свої думки.
Вона завжди була для Анни радше мамою, аніж старшою сестрою. Ще з дитинства захищала її, пильнувала за нею. Анна була справжнім дитям природи — віхолою, яка керувалася своїми імпульсами, не думаючи про наслідки. Еріка вже багато разів рятувала її з різних ситуацій, у яких вона опинялася. Лукас вибив із сестри всю спонтанність та радість життя. І передусім цього Еріка йому ніколи не пробачить.
Наступного ранку здавалося, що вчора то був лише сон. Еріка спала глибоко, і їй не снилися сни, але все одно почувалася, наче й очей не склепила цієї ночі. Жінка була настільки втомленою, що все її тіло боліло. Живіт дивно бурчав, і, похапцем зазирнувши в холодильник, вона усвідомила, що потрібно відвідати крамницю Єви, перш ніж можна буде щось з’їсти.
У містечку було порожньо, і на майдані Інгрід Берґман не відчувалося й натяку на присутність приїжджих, як улітку. Краєвид був чудовий, без туману та серпанку, тож Еріка могла розгледіти його аж до найдальшого мису острова Валь, що виднівся на горизонті й разом з островом Крокгольмен відкривав невеличку протоку на зовнішні шхери.
Не встигла вона піднятися на пагорб Галер, як її спіткала зустріч. Вона б із радістю її уникнула, тому інстинктивно почала видивлятися можливий шлях для втечі.
— Доброго ранку!
Голос Ельни Перссон звучав надто жваво.
— Це наша скромна авторка прогулюється тут під промінчиками вранішнього сонця?
Еріка застогнала подумки.
— Так, я вирішила прогулятися до Єви: треба трохи продуктів прикупити.
— Бідолашненька, ти, напевно, зовсім засмучена через такі жахливі переживання.
Подвійне підборіддя Ельни тремтіло від злості, і Еріці здалося, що вона схожа на товстого горобця. Вовняне пальто відтінювало зеленим і покривало її тіло з плечей аж до ніг, створюючи враження єдиної величезної безформної маси. У руках вона тримала сумку, міцно обхопивши її. На голові балансував непропорційний маленький капелюх. Матеріал був подібним на фетр і теж був якогось незрозумілого зеленого кольору — кольору моху. Очі були маленькими й посадженими в товсті повіки. Зараз вони дивилися на Еріку претензійно. Певно, вичікували, поки вона відповість.
— Ой, так, це було не особливо приємно.
Ельна розуміюче кивнула.
— Так, я забігла до пані Росенґрен, і вона розповіла, що проїжджала неподалік і бачила карету швидкої біля будинку Карлґренів, і ми одразу ж зрозуміли, що, напевно, трапилося щось жахливе. І вже потім, після обіду, я випадково з телефонної розмови з лікарем Якобссоном довідалася про цю трагічну подію. Так, розказали мені як велику таємницю. Лікар зобов’язаний зберігати конфіденційність, і це треба поважати.
Вона кивнула, щоб показати, наскільки поважала зобов’язання лікаря Якобссона дотримуватися службової таємниці.
— Усього-на-всього молода людина. Нічого дивного, що люди цікавляться колишнім. Особисто мені завжди здавалося, що вона була надто нервовою й напруженою. Я знала її маму Бірґіт дуже давно, і це була людина, чиє обличчя виказувало знервованість, а це, як відомо, спадкове. Вона була зарозумілою, та Бірґіт, навіть коли Карл-Ерік отримав престижну роботу директора в Ґетеборзі. Їй уже тоді Ф’єлльбакка не годилася. Ні, це мало бути велике місто. Але ось що я тобі скажу: гроші ще нікого не зробили щасливим. Якби дівча виросло тут замість того, щоб поривати зі своїм корінням і переїжджати до великого міста, тоді б цього точно не сталося. Я гадаю навіть, що вони відправили геть бідне дівча до якоїсь школи у Швейцарії, а як там усе відбувається, у таких місцях, знають усі. Так-так, таке залишає глибокий слід у душі до кінця життя. До того, як вони переїхали звідси, це була найприємніша й найзавзятіша дівчинка, яку тільки можна було пошукати. Хіба ви не гралися разом, коли були маленькі? Так, я справді так мислю…
Ельна продовжила свій монолог, та Еріка, нездатна зарадити біді, почала гарячково шукати привід для завершення розмови, яка вже почала набувати неприємного напрямку. Коли Ельна замовкла, щоб перевести подих, Еріка скористалася цим шансом.
— Було надзвичайно приємно поспілкуватися, але, на жаль, мені вже час іти. Багато справ, як ти розумієш.
Вона постаралася зробити якомога жалюгідніший вираз обличчя, сподіваючись, що Ельна нарешті її відпустить.
— Так, звичайно, дорогенька. Я й не подумала про це. Певно, для тебе це дуже важко, і ще гірчить спомин про твою власну родинну трагедію. Ти маєш пробачити старій таку необачність.
Після цього Ельна мало не просльозилася, та Еріка тільки милосердно кивнула, поспішаючи розпрощатися. З полегшенням вона продовжила свою подорож до крамниці Єви, сподіваючись, що більше не натрапить на ще якихось доскіпливих пані.
Але їй не поталанило. Так чи інакше вона зустрілася ще з десятком схвильованих мешканців містечка й не наважувалася видихнути спокійно, поки не повернулася додому. Батьки Алекс приїхали до Ф’єлльбакки вчора пізно ввечері й зупинилися в сестри Бірґіт.
Еріка поклала пакунки з їжею на кухонний стіл і почала діставати продукти, та, на жаль, сумки не були наповнені необхідними й корисними товарами, які вона планувала купити в крамниці. Але якщо вона не могла собі дозволити трохи солодощів такого нікудишнього дня, як сьогодні, то коли б це мало статися? Як на те, у животі забурчало, і вона розклала колом на тарелі дванадцять ковбасок, що нагадували булочки з корицею, і подала їх разом із чашкою кави.
Здавалося, приємно сидіти й дивитися з вікна на знайомий краєвид, але вона ще й досі не звикла до тиші в будинку. Звичайно, вона бувала раніше вдома сама, але то було зовсім інше. Тоді відчувалася присутність, усвідомлення того, що хтось коли-небудь відчинить двері й зайде до будинку. Тепер здавалося, наче душа будинку зникла.
Перед вікном лежала татова люлька й чекала, коли її знову наповнять тютюном. Запах досі не вивітрився в кухні, але Еріці здавалося, що з дня на день він слабшав.
Їй завжди подобався запах люльки. Коли вона була маленькою, часто сиділа в тата на колінах і, заплющивши очі, притулялася до його грудей. Дим від люльки просочувався в його одяг, і цей запах у її дитячому світі означав захищеність і надійність.
Ставлення Еріки до матері було дуже складним. Вона не могла пригадати хоча б одного випадку з дитинства, коли бачила від неї прояви ніжності: обійми, погладжування, слова підтримки. Елсі Фалк була твердою й непримиримою жінкою, яка підтримувала будинок у бездоганному порядку, але ніколи не дозволяла собі нічому радіти в житті. Вона була глибоко релігійною і, як і в багатьох богусленських громадах, виросла в середовищі, яке досі зазнавало впливу проповідей священика Шартау. Вона ще з дитинства усвідомила для себе, що життя — це тривале страждання, винагороду за яке можна заслужити в іншому житті. Еріку часто цікавило, що батько зі своєю доброзичливістю та почуттям гумору знайшов в Елсі, і одного разу в підлітковому віці вона в гніві запитала про це батька. Він навіть не розізлився. Тільки сів поруч і поклав руку на її плече. Після чого сказав, що вона не має так сильно засуджувати свою матір. Одним людям важче висловити свої почуття, аніж іншим, пояснив він і погладив її по щоках, які від злості все ще були червоними. Тоді вона не слухала й усе ще була переконана, що він лише намагається приховати те, що для Еріки було цілком очевидним: мати ніколи її не любила, і цей тягар доведеться нести все подальше життя.