Анна гірко посміхнулася, прибираючи за Лукасом посуд після сніданку. Тепер вона майже не мала свободи. Її життя обмежувалося цією квартирою. Лише діти давали їй наснагу жити й вірити в те, що вона зможе віднайти ту правильну формулу, яка зробить Лукаса щасливим і змінить їхнє життя назавжди.
Анна неквапливо закрила кришку масельнички, поклала в пакет сир, завантажила посуд у посудомийку й стерла зі столу крихти. Коли кімната набула ідеального стану, вона сіла на один із кухонних табуретів та окинула поглядом кухню. Вона слухала дитяче белькотання Емми, що долинало з дитячої кімнати, і дозволила собі насолодитися хвилинкою спокою. Кухня світла й простора, зі стильним поєднанням дерева та сталі. Вони витратили чималі гроші на неї, тож тепер усюди переважали Філіпп Старк і Поггенполь. Сама Анна вважала, що ця кухня занадто розкішна, але коли вони з Лукасом переїхали в цю гарну п’ятикімнатну квартиру в Естермальмі, то їй довелося змиритися з тим, що її думку ніхто не запитує.
Вона не розуміла такого занепокоєння Еріки через будинок у Ф’єлльбацці. Сама вона не мала змоги вдатися до сентиментальності, адже гроші, які вони могли заробити на продажу будинку, стануть поштовхом до нового життя, що чекає на них із Лукасом. Анна знала, що Лукас має деякі проблеми з роботою у Швеції й планує повернутися до Лондона, де, як він вважав, є перспективи та нові можливості. У Стокгольмі він не мав перспектив. Навіть попри те, що Лукас заробляв чималі гроші, навіть дуже, прибуток від продажу будинку у Ф’єлльбацці разом із тими грошима, які в них уже є, зможуть забезпечити їм дуже респектабельне житло в Лондоні. Це важливо для Лукаса, а тому має неабияке значення й для неї. Як не крути, Еріка впорається. Вона не має сім’ї й піклується лише про себе. До того ж вона зараз працює й живе у власній квартирі в Стокгольмі, тож будинок у Ф’єлльбацці однаково буде для неї лише місцем для літнього відпочинку. Гроші їй також не завадять, адже письменники не дуже то й заробляють. Анна знала, що Еріка не купається в грошах. Колись і вона зрозуміє, що воно того варте. Для них обох.
Адріан закричав у колисці — її коротенький відпочинок добіг кінця. Отже, немає сенсу сидіти й жаліти себе. Синці так чи інакше зійдуть, як і завжди, а завтра настане новий день.
Патрик із неймовірно легким серцем перестрибував через дві сходинки, піднімаючись до квартири Даґмар Петрен. Однак за кілька поверхів він усе-таки змушений був трохи перепочити. Патрик нахилився і поклав руки на коліна. Звичайно, йому було вже не двадцять років. Двері відчинив хтось, не дуже схожий на жінку, маленький і зморшкуватий, наче чорнослив. Зігнута й крива, вона ледь діставала йому до пояса, і Патрик боявся, що вона впаде, щойно повіє найслабший вітерець. Але очі, які дивилися на нього, були ясними та жвавими, немов у юної дівчини.
— Чого ти стоїш тут? Віддихайся, хлопче. Заходь на каву!
Її голос був на диво гучним. Умить Патрик почувся школярем і слухняно покрокував за нею. Він ледь стримав несамовите бажання зігнутися й попростував такою самою черепашачою ходою, як пані Петрен. Перед дверима він раптом зупинився. Патрик ніколи у своєму житті не бачив так багато юльтомтенів. Вони стояли всюди, у кожному вільному кутку. Великі й маленькі, старі й молоді, веселі й похмурі. Здавалося, наче його мозок закипає, намагаючись перетравити всі враження від побаченого. Патрик зрозумів, що найкращий порятунок — це опустити голову й не зводити очей.
— Що він гадає? Хіба це не прекрасно?!
Патрик не знав, що йому відповісти, і лише за мить зміг вичавити бодай якісь слова.
— Так, абсолютно. Надзвичайно гарно.
Він стурбовано подивився на пані Петрен, аби перевірити, чи почула вона, що його слова й тон голосу не дуже поєднуються. На його здивування вона широко всміхнулася, і очі її заблищали.
— Нехай він не хвилюється. Я добре розумію, що це насправді йому не до вподоби, але коли людина старішає, то в неї з’являються деякі зобов’язання. Він має це зрозуміти.
— Зобов’язання?
— Аби бути бодай комусь цікавою, доводиться вдаватися до ексцентричності. Інакше тебе сприймають як зачахлу стару відьму. Ось у чому істина, розумієш?
— Але… Чому саме юльтомтени?
Патрик досі не міг уторопати, і пані Петрен пояснила йому, як дитині:
— Він має розуміти, що юльтомтени прекрасні тим, що їх потрібно витягати лише раз на рік. Решту часу я стежу за тим, аби всюди було чисто й прибрано. До того ж до мене часто забігають дітлахи, а в різдвяні свята тут такі черги! А стару відьму, у якої не часто гостюють, дуже втішає, коли маленькі створіння прибігають або спеціально телефонують, щоби побачити юльтомтенів.
— Але ж як надовго пані Петрен дістає юльтомтенів? Зараз уже середина березня.
— Ох, я почала розставляти моїх улюбленців ще в жовтні, а складатиму їх у квітні. Хоча він також має зрозуміти, що потрібен тиждень або навіть два для того, щоби розставити й прибрати їх.
Патрик розумів, що це непросто. Він спробував швидко зметикувати, скільки в кімнаті юльтомтенів, але досі був шокований побаченим, а тому повернувся до пані Петрен і запитав:
— Скільки юльтомтенів має пані Петрен?
Вона відразу ж відповіла:
— Тисяча чотириста сорок три. Ой, перепрошую, тисяча чотириста сорок два: я випадково розбила одного вчора. Одного з найкращих, — жалісливо промовила пані Петрен.
Проте вона швидко заспокоїлася й знову засяяла усмішкою. Пані Петрен навдивовижу сильно схопила Патрика за рукав піджака й потягнула на кухню, де, на диво, не було жодного юльтомтена. Патрик стримано поправив піджак і подумав, що вона вчепилася б й у вухо, якби могла дістати так високо.
— Ми сядемо тут. До мене нечасто заходять хлопці. А тут, на кухні, їм узагалі заборонено з’являтися.
Після того, як пані Петрен різко відхилила всі його пропозиції допомогти, Патрик сів на твердий кухонний табурет. Він уже змирився з думкою, що вкотре за день питиме якусь жалюгідну й несмачну варену каву. Однак за мить приголомшено роззявив рота, побачивши перед очима велику найсучаснішу блискучу кавоварку, що тішила око на кухонному столі.
— Що він буде пити? Капучино чи лате? Або ж подвійне еспресо — здається, саме воно йому потрібне.
Патрик ледь змусив себе кивнути, і пані Петрен, очевидно, насолоджувалася його здивуванням.
— Що він очікував? Стареньку ручну кавоварку 1943 року? Ні, не варто гадати, що така стара відьма, як я, не вміє насолоджуватися всіма перевагами життя. Цю кавоварку мені подарував син на Різдво кілька років тому, і вона мені дуже сподобалася, маю сказати. Інколи навіть старенькі з району стають у чергу, аби завітати до мене в гості й скуштувати смачну каву.
Вона ласкаво поплескала по машині, яка зараз на повній потужності виготовляла каву й додавала молоко, збиваючи його в піну.
Поки готувалася кава, на столі перед Патриком матеріалізувалася фантастична випічка. І не яка-небудь фінська паличка або калсбадські кренделики, а великі булочки з корицею, пишні мафіни, шоколадні тістечка з глазур’ю та повітряні меренги. Поки пані Петрен розкладала смаколики, Патрик дивився на все це широко розплющеними очима, і його рот наповнювався слиною так, що вона ледь не почала текти. Пані Петрен усміхнулася, коли побачила вираз його обличчя. Вона подала гарячу запашну свіжозварену каву й сіла навпроти Патрика на одному з дерев’яних стільчиків.
— Я розумію, що він хоче поговорити зі мною про ту дівчину з будинку навпроти. Я вже розмовляла з його комісаром і повідомила ту невеличку інформацію, яку знала.
Патрик відірвався від липкого тістечка, яке він щойно почав їсти, і йому довелося вичистити язиком передні зуби перед тим, як розтулити рота.
— Так, можливо, пані Петрен буде така люб’язна й розкаже про те, що вона бачила? Чи не заперечуватиме вона, до речі, якщо я увімкну диктофон?
Він натиснув на клавішу запису, а поки чекав її відповіді, скористався слушною нагодою взяти велике тістечко.