— Так, звичайно, можеш вмикати. Це була п’ятниця, двадцять п’яте січня, о пів на сьому. Ти ліпше запитуй. А то мені так важкувато.
— Як ти так точно пам’ятаєш дату й час? Уже минуло два тижні з того дня.
Патрик узяв іще одне тістечко.
— Так, того дня в мене був день народження, і до мене в гості завітав син зі своєю сім’єю. Вони їли торт і вітали мене подарунками. Потім вони пішли, якраз перед новинами о пів на сьому на ТБ-4, і саме тоді я почула якісь дивні звуки. Я підійшла до вікна, з якого видно будинок тієї дівчини, і там побачила його.
— Андерса?
— Так, художника Андерса. Він був п’яний як квач, стояв он там, несамовито кричав і стукав у двері. Зрештою вона впустила його, а потім усе затихло. Але я не знаю, чи він перестав кричати. Зі своєї квартири я нічого не чула.
Пані Петрен зауважила, що в Патрика в тарілці порожньо, і принесла ще одну тацю булочок із корицею. Його годі було вмовляти: відразу ж узяв одну булочку, що лежала зверху.
— І пані Петрен абсолютно впевнена, що то був Андерс Нільссон? Жодних сумнівів щодо цього?
— Ох, його я дуже добре знаю. Він заходив сюди з потребою й без, і якщо його не було видно тут, то він пив зі своїми товаришами там, на майдані. Але я насправді не розумію, що він мав спільного з Александрою Війкнер. Ця дівчина точно йому не пара. І гарна, і вихована. Коли вона була маленькою, часто забігала до мене на сік та булочки. Ось на цьому дивані вона зазвичай і сиділа, часто разом із дочкою Туре. Як же її звати…
— Еріка, — сказав із набитим ротом Патрик і відчув, що його серце ось-ось вискочить із грудей.
— Так, це була Еріка. Мила дівчинка, але в Александрі було щось особливе. Вона завжди була такою радісною. Але потім щось трапилося… Вона перестала зазирати й майже ніколи не віталася. Декількома місяцями пізніше вони переїхали до Ґетеборґа, і я її не бачила до того часу, як вона почала приїжджати сюди щовихідних кілька років тому.
— Карлґрени за ці роки сюди жодного разу не приїжджали?
— Так, їх тут не було ніколи. Але вони стежили за тим, щоб у будинку був лад. Час від часу приходили майстри й столяр. Вера Нільссон також навідувалася двічі на місяць і прибирала в будинку.
— І пані Петрен не має й гадки, що трапилося перед тим, як Карлґрени переїхали до Ґетеборґа? Що так змінило Алекс? Можливо, якась родинна сварка чи щось таке?
— Звісно, пліткували про це, — без пліток ніколи не обходилося, — але жодної версії, у яку я могла б повірити. Навіть якщо багато людей у Ф’єлльбацці стверджують, що вони знають про інших усе, він має зрозуміти, що ніхто ніколи не може дізнатися, що відбувається за стінами. Тому я й не хочу пліткувати. Воно того не варте. Бери ще тістечко! Чому ще досі не скуштував мої меренги?
Патрик прикинув, що в нього залишилося ще трохи місця, яке можна було заповнити меренгами.
— Чи бачила пані Петрен щось іще? Наприклад, коли Андерс Нільссон вийшов?
— Ні, того вечора я більше не бачила його. Але він заходив до будинку ще кілька разів наступного тижня після тієї події. Маю сказати, дивно все це. Кажуть, вона тоді вже була мертвою? Що в біса він міг там робити?
Це було якраз те, над чим Патрик роздумував. Пані Петрен очікувально подивилася на нього.
— Ну, як йому мої смаколики?
— Це найсмачніші тістечка, які я коли-небудь куштував, пані Петрен. Як вам вдалося напекти кілька таць так швидко? Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як я постукав у двері. Імовірно, пані Петрен поралася зі швидкістю блискавки.
Вона засяяла усмішкою й гордовито відкинула голову.
— Тридцять років у нас із чоловіком тут, у Ф’єлльбацці, була власна пекарня. Тож, сподіваюся, бодай чогось я навчилася за ці роки. Старих звичок важко позбутися, тому я досі прокидаюся о п’ятій ранку щодня й печу тістечка. Те, що не з’їли мої гості, дістається пташкам. До того ж я дуже люблю випробовувати нові рецепти. Зараз повно різних рецептів випічки, які набагато кращі за сухе фінське паліччя, яке ми випікали раніше. Рецепти я шукаю в кулінарних газетах, а потім переробляю їх так, як мені подобається.
Вона показала на величезну в’язку газет, які лежали на підлозі поблизу кухонного диванчика — багаторічні випуски «Їжі від Амелії» і декілька газет «Усе про їжу» за багато років. За ціною декількох випусків Патрик міг припустити, що кондитерська приносила пані Петрен чималий заробіток. Він несподівано запитав:
— Чи не знає пані Петрен про якийсь зв’язок між родиною Карлґренів і родиною Лоренсів, окрім того, що Карл-Ерік працював на них? Наприклад, може, родини спілкувалися між собою?
— Хай йому грець! Лоренси спілкувалися з Карлґренами? Ні, друже, швидше на долоні волосся виросте, аніж це станеться! Вони не спілкувалися й належали до різних соціальних класів. Я чула, що Неллі Лоренс прийшла на поминки до Карлґренів — нечувана сенсація!
— А син? Той, що зник. Він також ніяк не пов’язаний із Карлґренами? Що скаже пані?
— Гадаю, ні. Невдячний хлопчисько. Завжди намагався поцупити тістечка в пекарні. Але мій чоловік добряче його провчив, коли застукав. Той мав науку на все життя. Потім, звісно ж, до нас прибігла Неллі й несамовито горлопанила! Вона навіть погрожувала викликати поліцію й написати заяву на мого чоловіка. Ну, він швидко її приструнив, коли пояснив, що є свідки, які бачили крадіжку.
— Але жодного зв’язку з Карлґренами пані не знає?
Вона похитала головою.
— Ні, але я маю одну думку. До смерті Алекс зникнення Нільса було найдраматичнішим, що сталося тут, і ніколи не знаєш… Частенько трапляються цікаві збіги.
— Що ж, гадаю, що я не маю більше запитань, тож настав час подякувати за смаколики! Неймовірно смачна випічка, маю сказати. Тепер два дні я їстиму самі салати, — сказав Патрик і поплескав себе по животі.
— Ох, йому не треба їсти той кролячий корм. Він же ще досі хлопець, який росте.
Патрик вирішив мовчки погодитися й не вказувати, що у його тридцять п’ять років може рости хіба що живіт. Він підвівся з кухонного диванчика, але змушений був негайно ж сісти знову. Здавалося, наче в нього в животі тонна бетону, і Патрикові на мить стало зле. Він шкодував, що запхав у себе всі ці тістечка.
Патрик спробував заплющити очі, коли йшов вітальнею, однак усі тисяча чотириста сорок два юльтомтени дивилися на нього.
Виходили з кухні вони так само повільно, як і заходили до неї, і Патрикові доводилося докладати чимало зусиль, аби не випереджати пані Петрен, яка перевальцем простувала до вхідних дверей. Хоча вона була старенькою, але з характером. Крім того, її свідчення дуже надійні, і лише питання часу, коли вони зможуть віднайти ще кілька доказів і довести вину Андерса Нільссона. Досі вони мали лише непрямі докази, однак здавалося, наче справу вбивства Александри Війкнер було розкрито. Щоправда, Патрик почувався не надто спокійно. Окрім того, що він переїв, у нього було ще якесь незрозуміле відчуття, що пробуджувало сумніви в тому, що просте рішення завжди є правильним.
Патрик нарешті вийшов на вулицю, і йому покращало. Коли він знову подякував пані Петрен за смачні тістечка й збирався вже йти, вона щось втиснула йому в руку, а потім зачинила двері. Патрик зацікавлено подивився на річ, яку тримав у руках, — пакет «ІКЕА», у якому лежало повно тістечок і маленький юльтомтен. Патрик схопився за живіт і застогнав.
— Ну, Андерсе, здається, у тебе серйозні проблеми.
— Еге ж.
— «Еге ж». Це все, що ти хочеш сказати? Ти в лайні, якщо ще не второпав! Утямив?
— Я нічого не зробив.
— Маячня! Сидиш тут і городиш якісь нісенітниці прямо в очі! Я знаю, що ти її вбив, тож ти можеш зізнатися й не гайнувати мого часу. Так ти заощадиш і свій час. Тямиш, про що я?
Мельберґ і Андерс сиділи в єдиній кімнаті для допитів поліцейської дільниці в Танумсгеде. На відміну від американських серіалів про поліцейських, там не було скляної стіни, через яку колеги могли спостерігати за процесом допиту. Те, що дуже втішало Мельберґа. Це абсолютне порушення правил — проводити допит одному, але, чорт забирай, він тут встановлює свої правила. Нащо перейматися тим, щоб дотримуватися тих дурних загальних правил, придуманих кимось? Андерс не наполягав на тому, щоб запросити адвоката, тож чому Мельберґ має дбати про це?