— Так, здається, справу розкрито. Дивно, мені здавалося, що я відчуватиму більше полегшення, ніж відчуваю зараз. А що тоді зі статтею, яку я знайшла? Отією, про зникнення Нільса. Як вона пов’язана з тим, що вбивцею є Андерс?
Патрик знизав плечима й підняв руки долонями догори.
— Якщо казати щиро, Еріко, не знаю. І гадки не маю. Можливо, вона жодним чином не пов’язана з убивством. Можливо, лише збіг. У будь-якому разі тепер уже немає сенсу копатися в цьому. Алекс забрала всі свої таємниці із собою. У могилу.
— А дитина, на яку вона чекала? Дитина Андерса?
— Хтозна? Андерса, Генріка… Ми з тобою можемо лише здогадуватися. Дійсно цікаво, що насправді поєднувало цих двох людей. Дуже незвичайна пара. Мабуть, зрада не є чимось дивовижним, але Александра Війкнер і Андерс Нільссон? Маю на увазі, дуже неочікувано, що в нього взагалі хтось був, а Александра Війкнер… Вона напрочуд вродлива. Це єдине слово, яке я можу дібрати.
Ненадовго йому здалося, що Еріка незадоволено звела брови, однак уже за секунду це відчуття зникло й до неї повернулося її звичайне прекрасне «я». Мабуть, йому привиділося. Щойно Еріка відкрила рота, аби щось сказати, як почулася мелодія компанії домашнього морозива, яка долинала з коридору. Патрик і Еріка підвелися.
— Це мій мобільний. Вибач, я на секунду відійду.
Він вискочив у коридор, аби встигнути відповісти і, трохи попорпавшись у кишені куртки, дістав телефон.
— Патрик Гедстрем. Гаразд… Добре… Я розумію… Тоді ми знову маємо починати заново. Так-так, знаю. Звісно, він казав це. Так, ми не знаємо, як це пов’язано. Гаразд, комісаре, до побачення.
Він рішуче заблокував телефон і повернувся до Еріки.
— Одягай куртку — трохи проїдемося.
— Куди?
Еріка допитливо поглянула на нього, застигнувши з кавою в руці.
— Ми маємо нову інформацію про затримання Андерса. Здається, тепер нам треба викреслити його зі списку підозрюваних.
— Овва! Але куди ми їдемо зараз?
— Ми з тобою відчуваємо, що щось тут не так. Ти знайшла статтю про зникнення Нільса вдома в Алекс і, ймовірно, там іще багато чого можна знайти.
— Але хіба ти вже не оглянув будинок?
— Оглянув, але я не певен, що ми тоді знайшли те, що треба. Я хочу лише перевірити одну річ. Ходімо.
Патрик був уже на півдорозі до дверей, тож Еріка швидко натягнула на себе куртку й вибігла за ним.
Будинок тісний і обшарпаний. Вона аж ніяк не могла зрозуміти, як можна в ньому жити й витримувати сіре та злиденне існування. Однак такі закони цього світу: дехто купається в розкоші, а хтось зовсім без копійки в кишені. Вона благословила свою щасливу зорю за те, що їй судилося належати до першої категорії. Вона ніколи не злиднювала й не мала справи з бідністю. Такі жінки, як вона, народжені для того, щоб насолоджуватися хутром і діамантами.
Вона постукала у двері. Жінка, яка їх відчинила, здавалося, ніколи не бачила діамантів на власні очі. Вона мала сірий, непривабливий вигляд. Неллі відразливо подивилася на сухі руки й протерту кофту Вери. Жінка не промовила ані слова, а лише мовчки стояла біля дверей. Неспокійно оглянувшись, Неллі змусила себе заговорити першою:
— Ну, думаєш мене запросити? Чи стоятимемо тут цілий день? Ані ти, ані я не дуже хочемо, аби побачили, що я заходила до тебе, чи не так?
Вера досі не сказала ані слова, однак, трохи зігнувшись, позадкувала до коридору. Неллі вдалося пройти.
— Нам із тобою треба поговорити, чи не так?
Неллі елегантно зняла рукавички, які завжди надягала на вулиці, і зневажливим поглядом окинула будинок. Коридор, вітальня, кухня й маленька спальня. Утупивши очі в підлогу, Вера попростувала за нею. Кімната похмура й темна. Шпалери вже давно втратили свій справжній колір. Ніхто не переймався тим, щоби зняти лінолеум і оголити дерев’яне покриття, як зазвичай робили господарі старих будинків. Натомість увесь будинок був ідеально чистим та охайним. Жодного сміття в кутках, а лише сумовита безнадія, що оповила будинок від підлоги до стелі.
Неллі обережно сіла на краєчку старого крісла у вітальні. І так, неначе вона була хазяйкою в цьому будинку, жестом наказала Вері сісти на диван. Жінка послухалася її й мовчки сіла. Її хвилювання виказували лише руки, які нервово тремтіли в неї на колінах.
— Зараз особливо важливо, щоб ми з тобою надалі мовчали. Ти розумієш це, чи не так?
Неллі говорила впевненим і суворим голосом. Вера кивнула й втупила погляд у коліна.
— Отже, я не можу сказати, що шкодую про всю цю історію з Алекс. Вона отримала те, на що заслуговувала, і я гадаю, що ти погодишся зі мною. Ця повія мала так чи інакше дістати покарання. Я завжди про це знала.
Вера відреагувала на різкі вислови Неллі лише коротким суворим поглядом, однак досі сиділа мовчки. Неллі відчувала несамовиту ненависть до цієї сумної та непохитної жінки, яка, здавалося, уже не мала власної волі в тілі. Типовий робочий клас із похнюпленою головою. Не те щоби вона сподівалася, що все буде по-іншому, але однаково не могла позбутися презирства до таких людей без класу й стилю. Те, що дратувало її найбільше, — залежність від Вери Нільссон. Сьогодні це багато важило для неї. Неллі змушена була запевнитися в мовчанні Вери. Так було раніше й так буде далі.
— Це неприємно, але сталося те, що сталося. Зараз найважливіше для нас — не квапитися з рішеннями. Усе має бути так, як воно є. Ми не можемо змінити минуле, тож немає жодного сенсу ворушити те, що вже трапилося.
Неллі взяла свою сумку, дістала з неї білий конверт і поклала його на стіл у вітальні.
— Це тобі трохи грошенят у касу. Тримай.
Неллі простягнула конверт, однак Вера не взяла його, а лише впівока поглянула на жінку неподалік від себе.
— Мені шкода, що так сталося з Андерсом. Можливо, це найкраще, що могло трапитися з ним. Маю на увазі, що у в’язниці немає доступу до алкоголю…
Незабавом Неллі зрозуміла, що затрималася надто довго. Вера повільно підвелася з дивана й тремтливими руками вказала на двері.
— Геть!
— Ні, моя люба Верочко, ти не маєш…
— Геть із мого будинку! Андерс не мав потрапити до в’язниці! Можеш забрати свої чортові гроші й іти до біса, триклята відьмо! Я добре знаю, чому ти прийшла, і мені байдуже, якими парфумами ти хочеш забризкати це. Лайном однаково смердить!
Побачивши ненависть в очах Вери, Неллі позадкувала до дверей. Вера випросталася, схрестила руки й дивилася Неллі прямо в очі. Здавалося, що все її тіло тремтить від злості, яку вона старанно приховувала вже багато років. Тепер не залишилося жодного сліду звичної покірності, і Неллі зніяковіла. Опуститися до її рівня означало б відреагувати на такі дії. Вона ж лише сказала правду. Треба вміти витримувати бодай трохи правди. Неллі поспішила до дверей.
— Вали звідси й ніколи не приходь сюди!
Вера викинула конверт на вулицю й зачинила двері. Неллі неохоче нахилилася й підняла його. П’ятдесят тисяч — не те, що можна просто залишити на землі. Вона почувалася приниженою, побачивши сусідів, які уважно спостерігають зі своїх вікон, як вона риється в бруді. Невдячна людина! Ну, вона ще почуватиметься до болю приниженою, коли їй бракуватиме грошей і ніхто не захоче найняти її прибиральницею. Її кар’єрі в родині Лоренсів покладено край, а більше Вері нема куди податися. Неллі ще побачить, як Вера приповзе на колінках за грошима. Однак вона вже покінчила з нею. Ніхто не принизить Неллі Лоренс. Її буде покарано.
Він почувався, наче його занурили у воду. Руки й ноги важкі: за ніч у камері вони закам’яніли. Голова боліла через брак алкоголю. Андерс оглянувся у квартирі. Підлога була брудною після поліцейських, які топталися там, поки його не було. Однак це не те, що зараз турбувало його найбільше. Трохи бруду по кутках квартири йому ніколи не заважало.