Патрик крутив у руці маленький шкіряний клаптик, який знайшов на нічному столику Алекс. Це було схоже на якусь клубну емблему із випаленим написом «Д. Т. М. 1976», який був накреслений дитячим почерком. Коли він повернув її, то побачив якісь незрозумілі плями, схожі на стару засохлу кров. Йому стало цікаво, звідки це взялося в Алекс.
— Я не знаю, що це, Патрику. Якби я знала, то не сиділа б тут і не чухала потилиці.
Вона потай подивилася на його профіль. Патрик мав неймовірно довгі темні вії й бездоганну щетину, яка відросла й була досить довгою, щоб можна було відчути її шкірою, але досить короткою, аби неприємно колотися. Еріка задумалася, які відчуття мала б вона.
— Що трапилося? У мене щось на обличчі?
Патрик доторкнувся до губ. Еріка раптом відвела погляд, аби він не помітив, як вона його розглядає.
— Нічого. Лише крихта. Але ти її вже витер.
На мить запала тиша.
— Ну, що скажеш? Нам тут уже немає чого робити, чи не так? — нарешті промовила Еріка.
— Схоже на те. Але ти зателефонуй мені, якщо раптом згадаєш. Якщо для когось було важливо зайти до будинку й узяти цю річ, то це має значення для розслідування.
Вони зачинили за собою двері, і Еріка знову поклала ключ на місце.
— Тебе підвезти додому?
— Ні, дякую, Патрику. Я залюбки прогуляюся.
— Добре, тоді побачимося завтра ввечері.
Патрик переминався з ноги на ногу й знову почувався незграбним підлітком.
— Авжеж, чекаю на тебе о восьмій. Приходь голодним.
— Я постараюся. Але нічого не можу обіцяти. Зараз у мене таке відчуття, що я ніколи не зможу зголодніти, — засміявся Патрик і кивнув у бік будинку Даґмар Петрен, що був навпроти.
Еріка всміхнулася й помахала Патрикові, коли він від’їжджав на своєму «вольво». Очікування завтрашнього вечора не покидало її думок і змішувалося з невпевненістю, тривогою та страхом.
Вона попрямувала додому й не встигла пройти й кількох метрів, як раптом зупинилася. Несподівано їй спала на думку одна ідея, яку треба було негайно втілити. Рішучими кроками Еріка знову попростувала до будинку Алекс, дістала ключ під килимком і зайшла в дім, обтрусивши спочатку сніг із взуття.
Що робитиме жінка, чекаючи на чоловіка, який ніколи не приходив на романтичну вечерю? Звісно ж, вона йому зателефонує! Еріка молилася, що б у Алекс був сучасний телефон, а не стара модна «кобра». Їй пощастило. На стіні в кухні висів новий «Доро». Її руки тремтіли, поки вона натискала на кнопку, аби побачити останні виклики. Еріка тримала кулачки за те, щоб ніхто не користувався телефоном після смерті Алекс.
Почулися сигнали. Після семи гудків Еріка вже хотіла кидати слухавку, однак їй відповіли. Вона слухала повідомлення, поки не почувся сигнал, який сповіщав, що розмову закінчено. Обличчя Еріки взялося крейдою, і вона повільно поклала слухавку. Вона розуміла, як усе складається в одну картинку. Раптом вона пригадала, що саме зникло зі спальні.
Комісар Мельберґ кипів від гніву. Він метався кабінетом, немов навіжений, і всі працівники поліцейської дільниці в Танумсгеде воліли заховатися під столами. Однак дорослі люди такого не робили, а тому цілий день змушені були страждати від лайливих слів і гострих образ. Анніці дісталося найбільше від усіх, і, попри те, що вона вже звикла до вибриків Мельберґа за місяці роботи під його керівництвом, уперше з її очей покотилися сльози. О четвертій вона вже не витримала. Анніка пішла з роботи й купила в «Консумі» велике морозиво. Прийшовши додому, вона ввімкнула телепрограму «Гламур» і розплакалася. День видався не найкращим у її житті.
Мельберґа скажено розлютило те, що він змушений був відпустити Андерса Нільссона із в’язниці. Він кожною кісткою тіла відчував, що вбивцею Александри Війкнер був Андерс, і якби зміг ще мить побути з ним наодинці, то точно вибив би з нього правду. Натомість йому довелося відпустити Андерса через одного клятого свідка, який начебто бачив, як Андерс прийшов додому прямо перед початком «Інших світів» на ТБ. Отже, він перебував у своїй квартирі о сьомій, а Алекс розмовляла з Бірґіт о 18 : 45. Це кепсько.
А потім іще й молодий поліцейський Патрик Гедстрем, який намагався вбити йому в голову, що жінку вбив не Андерс Нільссон. За багато років роботи в поліції Мельберґ переконався, що зазвичай усе є саме так, як воно здається на перший погляд. Жодних прихованих мотивів, жодних складних змов. Справа в самих покидьках, які роблять життя небезпечним для чесних громадян. Знайдеш покидьків — знайдеш і вбивцю. Ось таким був девіз комісара.
Він зателефонував Патрикові Гедстрему.
— Де ти в біса? — Жодної ввічливості. — Сидиш десь і в носі колупаєшся? А ми тут працюємо. Понаднормово. Я не впевнений, що тобі знайоме таке поняття. Що ж, я можу зробити так, що ти ніколи й не дізнаєшся, що воно означає. Принаймні в нашій дільниці так точно.
Мельберґові трохи полегшало, коли він висварився на цього жовторотого невдаху. За ними треба неабияк стежити, а то ці молоді півники не знають, що роблять.
— Я хочу, щоб ти поїхав і поговорив зі свідком, яка бачила Андерса Нільссона вдома в день убивства Александри Війкнер. Натисни на неї якомога краще й подивися, як воно насправді. Так, чорт його бери, зараз!
Він кинув слухавку й втішався тими обставинами, які дали йому змогу опинитися на такій посаді, де він міг доручати іншим виконувати кляту марудну роботу. Раптом життя здалося світлим і яскравим. Мельберґ відкинувся на стільчику, потягнувся до шухлядки й дістав пакет із шоколадними кульками. Маленькими, схожими на сосиски, пальцями він дістав із пакета одну кульку й задоволено поклав її собі до рота. Коли нарешті прожував, узяв другу. Люди, які працюють так важко, як він, потребують наснаги.
Щойно Патрик звернув до Танумсгеде біля Греббестад, як зателефонував Мельберґ. Патрик проминув в’їзд до гольф-клубу Ф’єлльбакки й поїхав навспак. Він важко зітхнув. Уже було далеко пополудні, а в нього ще дуже багато справ у дільниці. Насправді йому не варто було гостювати так довго у Ф’єлльбацці, але він не мав сили впустити можливість поспілкуватися з Ерікою. Його до неї притягувало, немов магнітом, і, щоб відірватися, він мав докладати неабияких зусиль. Патрик іще раз важко зітхнув. Він припускав, що закінчиться все це за звичним сценарієм. Кепсько. Лише нещодавно йому вдалося перебороти біль втрати Карін, а тепер він їхав зі швидкістю 120 км/год до нового болю. Суцільний мазохізм. На те, щоб пережити розлучення, йому знадобився рік. Патрик безліч ночей просидів перед телевізором, утупившись у серіали «Вокер, техаський рейнджер» і «Місія нездійсненна». Навіть реклама онлайн-магазинів здавалася йому кращим варіантом, аніж лежати самому у двоспальному ліжку й крутитися туди-сюди, тоді як усі думки крутилися навколо Карін. Він думав про те, що вона зараз з іншим чоловіком у ліжку. Якась безглузда мильна опера. Однаково почуття до Карін на початку стосунків не важили нічого порівняно з тим, що він відчував зараз до Еріки. Логіка підказувала йому, що в разі втрати біль буде надзвичайно сильним.
Патрик їхав занадто швидко, як і завжди, і ось уже залишилися останні крутосхили перед Ф’єлльбаккою. Але цього разу його все дуже нервувало. Він відганяв від себе роздратованість і ледве не втрапив у справжню небезпеку, коли проїжджав останній крутосхил, де обіч колись стояла силосна вежа. Нещодавно її знесли й звели будинок у старовинному стилі. Ціна за нього складала кілька мільйонів, Патрик укотре дивувався, як багато грошей має бути в людей, щоб купити таку віллу.
Зненацька звідкись узявся мотоцикліст, і Патрика охопила паніка. Він змушений був хутко вивернути вбік. У нього аж у серці похолонуло, і він загальмував. Ледь не трапилася аварія. Патрик спантеличено подивився в дзеркало заднього огляду й переконався, що мотоцикліст досі сидів на своєму мотоциклі й спокійно їхав далі.
Патрик проїхав прямо повз міні-гольф і аж до перехрестя біля автозаправки. Далі він повернув ліворуч до багатоповерхівки. Патрик неодноразово дивувався, яким жахливим був цей будинок: коричнево-біла споруда 1960-х років, що розташовувалася біля південного в’їзду до Ф’єлльбакки й була подібна на прямокутну колоду. Патрикові стало цікаво, чим думав архітектор, який розробляв план цієї будівлі. Він хотів сконструювати найжахливіший будинок або ж це був експеримент? Чи, може, йому було так однаково, що він навіть не переймався? Імовірно, цей будинок — результат державної програми захисту довкілля, акція шістдесятих років «Житло для всіх». Шкода тільки, що вони не зробили «Гарне житло для всіх».