Патрик припаркував автомобіль на стоянці й зайшов до першого під’їзду. Квартира № 5. Під’їзд, у якому живе Андерс, а також свідок Єнні Росен. Патрик швидко піднявся й гучно постукав. Підійшовши до дверей, він усвідомив, що останнім часом занадто мало рухається, а натомість дуже часто заходить до когось на каву. Не те щоб він колись переймався тренуваннями, але його фізична підготовка ніколи не була гіршою, аніж зараз.
Патрик на секунду підійшов до дверей Андерса й прислухався. Анічичирк. Або Андерс зараз не вдома, або він так надудлився, що зморений лежить на ліжку.
Квартира Єнні була навпроти квартири Андерса, який жив ліворуч від центральних сходів. Жінка змінила стандартну іменну табличку на власну, дерев’яну, на якій були імена Єнні та Макса Росена, написані звивистим почерком і прикрашені паперовими трояндами. Імовірно, вона заміжня.
Єнні сьогодні вранці зателефонувала до поліції, аби дати свідчення, і Патрик сподівався, що вона досі вдома. Вона кудись виходила вчора, коли вони приходили до неї, однак поліцейські залишили візитівку й попросили її зателефонувати до дільниці, щойно вона повернеться додому. Тому нова інформація з’явилася лише сьогодні: того вечора Андерс повернувся додому раніше, аніж убили Алекс.
Пролунав дзвінок, і відразу ж почувся різкий дитячий крик. Патрик відчув, як хтось подивився на нього у вічко дверей, а опісля відчинив їх.
— Так?
Перед ним стояла жінка з однорічною дитиною. Єнні була дуже тендітною й мала біляве волосся. За його кольором на потилиці можна було припустити, що її натуральне волосся насправді темно-коричневе або навіть чорне, що також підтверджували її темні очі. Обличчя Єнні було без макіяжу й мало втомлений вигляд, а вдягнена вона була в спортивні штани з протертими колінками й футболку з великим логотипом «Адідас».
— Єнні Росен?
— Так, це я. З якого ви приводу?
— Мене звати Патрик Гедстрем, і я з поліції. Ви телефонували до нас зранку, і я хотів би порозмовляти щодо наданої інформації.
Він говорив тихо, щоб не почули у квартирі навпроти.
— Заходьте.
Вона відступила й пропустила його.
Квартира була маленькою, і чоловік у ній точно не мешкав. Принаймні такий, якому було б більше року. Кімната — суцільний вибух рожевого кольору, який проглядався всюди: на килимах, скатертині, фіранках та інших речах. Ще одним популярним елементом у квартирі Єнні були банти, прикріплені до ламп і підсвічників. Здавалося, що для такої маленької кімнати їх забагато. На стінах висіли картини, які підкреслювали романтичний настрій її мешканців і зображали жіночі обличчя з пташками, які пролітали повз. Над ліжком навіть висіла картина з хлопчиком-плаксою.
Вони сіли на білий шкіряний диван, і, на щастя, Єнні не запропонувала йому кави — цього йому за день було вже досить. Вона посадила дитину на коліна, але хлопчина вирвався на підлогу, де невпевненими кроками топтався на місці.
Патрика здивувало, якою юною була Єнні. Здавалося, їй десь вісімнадцять років. Але Патрик знав, що зараз дуже часто люди до двадцяти вже мають одне чи двох дітей. «Отже, дитину звати Макс», — припустив Патрик, не побачивши у квартирі іншого чоловіка. Однак це його не дуже дивувало. Молоді пари не завжди з’їжджаються через дитину.
Патрик дістав записничок.
— Отже, тієї п’ятниці позаминулого тижня, двадцять п’ятого, ви побачили, як Андерс Нільссон заходив до своєї квартири близько сьомої години вечора. Як так сталося, що ви так точно пам’ятаєте час?
— Я ніколи не пропускаю «Інші світи» на ТБ. Ця програма розпочинається о сьомій, і якраз перед цим я почула, як хтось шарпається. Не дивно, маю сказати. В Андерса завжди вирує життя. Його друзі-п’яниці приходять у будь-який час дня або ночі, інколи до них навіть приїжджає поліція. Але я підійшла до дверей і побачила його у вічко. П’яний як квач, він намагався відчинити двері, але замок мав бути на метр ширший, щоб він зміг із ним упоратись. Зрештою йому це вдалося й він зайшов до квартири. Тоді я почула, що починаються «Інші світи», і поспішила до телевізора.
Єнні нервово крутила пасмо свого довгого волосся. Патрик побачив, що її нігті були коротко спиляні й мали на собі залишки рожевого лаку.
Макс зосереджено порався біля журнального столика, відтак попрямував до Патрика й схопив його за штани.
— На ручки, на ручки! — лепетав він, і Патрик спантеличено подивився на Єнні.
— Візьміть його. Ви йому сподобалися.
Патрик незграбно посадив хлопця на коліна й дав йому свій брелок із ключами, аби той погрався. Малюк зрадів і щиро всміхнувся Патрикові своїми двома зубами, що світилися, наче два рисові зернятка. Патрик усміхнувся йому у відповідь. Йому стало важко на серці: якби все склалося інакше, то зараз у нього на колінах сиділа б власна дитина. Патрик погладив Макса по пухнастій голові.
— Скільки йому?
— Одинадцять місяців. Знаєте, він такий непосидючий.
Обличчя Єнні засяяло ніжністю, коли вона поглянула на сина, і Патрик побачив, як крізь її втому пробивається доброта. Він і уявити не міг, як складно в її віці бути матір’ю-одиначкою. Єнні могла б гуляти зі своїми друзями, а натомість вечорами міняла підгузки й поралася на кухні. Наче демонструючи свою знервованість, Єнні взяла цигарку з пачки, що лежала на журнальному столику, і прикурила її. Вона зробила глибоку затяжку й простягнула пачку Патрикові. Той похитав головою. Патрик мав особливу думку щодо того, щоб курити в одній кімнаті з дитиною, однак Єнні, здавалося, вважала по-іншому. Особисто він не міг уявити, як можна залежати від чогось такого, що пахне так жахливо, як цигарки.
— Він не міг зайти до квартири, а потім знову вийти?
— У цьому будинку така гарна звукоізоляція, що можна навіть почути, як булавка падає на сходовому майданчику. Усі, хто тут живе, достеменно знають, хто й коли приходить додому. Я абсолютно впевнена, що Андерс потім нікуди не виходив.
Патрик зрозумів, що не довідався нічого нового. Йому стало цікаво, і він запитав:
— Якою була ваша реакція, коли ви почули, що Андерса підозрюють у вбивстві?
— Я подумала, що це маячня. Не повірила чуткам.
Вона знову зробила глибоку затяжку й випустила дим кільцями. Патрик змушував себе промовчати й нічого не казати про ризики пасивного куріння. На його колінах сидів Макс і, здавалося, був повністю сконцентрований на захопливій грі з його брелоком. Макс тримав його своїми пухкенькими ручками й час від часу дивився на Патрика, наче дякував йому за чудову іграшку.
Єнні промовила:
— Звісно, Андерс іще той триклятий п’яниця, але він не міг нікого вбити. Він порядний. Часто дзвонить у двері й коли-не-коли просить цигарку. Тверезий чи п’яний, він завжди порядний. Я навіть дозволила йому кілька разів наглянути за Максом, коли йшла до крамниці. Авжеж, лише тоді, коли він був тверезий. Про інше не може й мови бути.
Вона загасила цигарку й поклала її до переповненої попільнички.
— Насправді тутешні п’яниці не становлять аж ніякої небезпеки. Вони лише нещасні ідіоти, які пропивають своє життя. Єдині, кому вони завдають шкоди, — це вони самі.
Єнні хитнула головою, щоб прибрати волосся з обличчя, і знову потягнулася за цигаркою. Її пальці були жовтими від нікотину, і ця цигарка смакувала так само добре, як і попередня. Патрикові здалося, що вона забагато курить, і зрештою він зрозумів, що вже не зможе допитатися в неї ще якоїсь корисної інформації. Макс протестував, коли Патрик підняв його з колін і подав Єнні.
— Дякую за допомогу. Ми, імовірно, ще повернемося до вас.
— Так, я буду тут. Рідко кудись ходжу.
Цигарка зараз тліла на блюдці й димилася прямо в обличчя Максові, який роздратовано кліпав очима. Він досі крутив у руках ключі й дивився на Патрика так, наче закликав його спробувати забрати їх. Патрикові необхідно було взяти їх із собою, а тому він спробував легенько їх забрати, але зуби хлопчика виявилися напрочуд міцними. Патрик спробував трохи сильніше схопити брелок, однак у відповідь викликав незадоволений дитячий плач. Єнні вже звикла до таких ситуацій, тож рішуче вирвала брелок і повернула його Патрикові. Максові це дуже не сподобалося, і він гірко заплакав. Тримаючи брелок із ключами між вказівним і великим пальцями, Патрик витер його об штанину, а потім знову поклав у кишеню.