Єнні та Макс пішли з ним до дверей. Останнє, що він побачив, — сльози, які капали з кругленьких щічок хлопчика. Десь у глибині душі йому стало шкода дитини.
Тепер будинок був для нього завеликим. Генрік ходив із кімнати в кімнату. Усе в будинку нагадувало йому про Александру. Вона любила його й опікувалася кожним сантиметром. Інколи він замислювався, чи вона вийшла заміж за нього не заради будинку. Їхні стосунки стали серйозними тільки тоді, коли він привіз її сюди. Сам же Генрік сприймав Алекс серйозно, ще відколи побачив уперше на університетській зустрічі студентів-іноземців. Висока й сонячна, вона здавалася недосяжною, і це приваблювало його ще дужче. Він ніколи не прагнув нічого так палко, як кохання Алекс. Його батьки були надто захоплені своїм життям, а тому не переймалися його проблемами.
Той час, який не затрачався в них на ведення фірми, вони присвячували нескінченним соціальним подіям. Благодійні бали, коктейльні вечірки, вечері зі знаменитостями. Генрік завжди залишався вдома з нянькою. Спогадів про матір у нього небагато, однак те, що він найбільше запам’ятав у ній, — запах її парфумів, коли вона його цілувала на прощання перед черговою світською вечіркою. У компенсацію він завжди отримував бажане, варто йому лишень було про щось сказати. Батьки купували йому будь-що, однак робили це з такою байдужістю, наче стримано чухали собаку, який потребував уваги.
Тож Алекс була першою в його житті, за кого він сам змушений був поборотися. Вона була недосяжною, а тому й чарівною. Наполегливо, майже щодня, він залицявся до неї: троянди, вечері, подарунки та компліменти. Ані крихти не шкодував. І вона невдовзі погодилася на стосунки, але тоді здавалося, що їй зовсім байдуже. Уже першого літа він привіз її додому, до Ґетеборґа, і щойно вони увійшли до цього будинку в Сере, як він відчув взаємність: вона раділа його обіймам, і він нарешті почувався щасливим, як ніколи раніше. Того ж літа, на третій місяць знайомства, вони одружилися у Швеції. А після останнього року навчання в університеті у Франції знову радісно повернулися до Сере.
Тепер, коли він оглядався на минуле, усвідомлював, що насправді щасливою бачив Алекс лише тоді, коли вона опікувалася будинком. Генрік сів на одне з великих честерфілдських крісел у бібліотеці, відкинувся й заплющив очі. У пам’яті виринали спогади про Алекс, немов старий нескінченний фільм. Він відчув, як шкіра похолола, і доторкнувся до неї рукою.
Він найкраще пам’ятав її усмішку, яка завжди була різною. Коли Алекс знаходила підхожі меблі для будинку або ножем різала шпалери, під якими знаходила чудові оригінальні, то її усмішка була широкою та щирою. Коли він цілував її в шию, проводив рукою по щоці чи промовляв їй, як сильно її кохає, вона теж усміхалася. Інколи. Однак не завжди. Тоді він ненавидів її усмішку, гордовиту й сторонню. У такі моменти вона завжди відверталася, і він міг бачити, як її, немов змії, обвивають старі таємниці.
Генрік ніколи не запитував про її секрети. Він боявся. Йому було страшно, що це спровокує ланцюгову реакцію, і не був готовим до її можливих наслідків. Було легше, принаймні фізично, мати її біля себе з надією, що колись вона віддасться йому повністю. Він був ладний ризикнути тим, що ніколи не отримає її всю, аби бути впевненим у тому, що принаймні зможе зберегти те, що має. Навіть крапельки Алекс було вдосталь. Так сильно він кохав її.
Він окинув поглядом бібліотеку. Усі стіни заполонили книжки, які вона довго шукала в антикварних крамничках Ґетеборґа, однак вони були лише декорацією. Він не міг пригадати, щоб вона читала щось, окрім підручників в університеті. Імовірно, Алекс було досить власного болю, тому вона не мала потреби читати про біль інших.
Генрік не міг змиритися з її ставленням до спільних дітей. Щойно він починав розмову про дітей, Алекс відразу ж різко хитала головою. Вона не хотіла дарувати дитині життя у світі, де панувала така жорстокість.
Він змирився з тим, що вона йому зраджує. Генрік знав, що Алекс рветься щовихідних до Ф’єлльбакки не для того, щоб побути на самоті. Однак із цим він міг жити. Їхнє інтимне життя припинилося ще понад рік тому. Але з цим він також міг жити. Навіть із її смертю він поступово зможе змиритися. Однак Генрік не міг прийняти того, що вона була готова мати дитину від іншого чоловіка, але не хотіла мати її від нього. Це жахіття, через яке він не міг спати вночі. Спітнілий, він щоночі повертався з боку на бік, сподіваючись усе ж таки заснути. У нього з’явилися синці під очима, і він схуд на кілька кілограмів. Генрік почувався, наче магнітна стрічка, яка тягнеться й тягнеться, доки зрештою не досягне місця, де з тріском лусне. Досі він сумував без сліз, але тепер затулив руками обличчя й заплакав.
5
Звинувачення, лайливі слова, образи — усе це було несуттєвим. Що важили кількагодинні образи проти років вини? Що важили кількагодинні образи проти життя без його крижаної принцеси?
Він розсміявся від жалюгідної спроби взяти провину на себе. У цьому він не вбачав жодного сенсу. А якщо немає сенсу, то нічого з цього не вийде.
Але, імовірно, вона мала рацію. Напевно, день розплати вже настав. На відміну від неї, він знав, що його суддя буде з плоті та крові. Єдиний, хто зможе судити його, буде деким вищим за людину, вищим за плоть і кров, але матиме душу. «Єдиний, хто зможе засудити мене, — це той, хто зможе побачити мою душу», — подумав він.
Дивно, як діаметрально протилежні почуття можуть поєднатися в одне, зовсім нове ціле. Кохання і ненависть перетворилися на байдужість. Помста і прощення стали рішучістю. Ніжність і гіркота обернулися на скорботу, таку велику, що здатна знищити людину. Для нього вона завжди була незвичайним поєднанням світла і темряви. Дволикий Янус, який то засуджував, то прощав. Інколи вона вкривала його палкими поцілунками, попри його гидкість. Деколи вона принижувала й ненавиділа його з тієї самої причини. Немає жодного спокою в протилежностях.
Востаннє, коли він її бачив, його кохання стало найпалкішим. Нарешті вона була повністю його. Нарешті вона належала йому від голови до п’ят, і він міг нею розпоряджатися. Кохати або ненавидіти. Ніколи більше вона не зможе відповісти на його кохання байдужістю.
Раніше йому здавалося, що він кохає фату. Стражденну, прозору й фосфоресцентну. Коли він бачив її востаннє, фата втратила свою містику, і єдине, що залишилося, — плоть. Але вона зробила її досяжною. Уперше йому здалося, що він міг відчути, ким вона була. Він доторкався до її замерзлих кінцівок і відчував душу, що досі пробивалася крізь в’язницю криги. Він ніколи не кохав її сильніше, ніж тоді. Зараз настав час зустрітися з долею віч-на-віч. Він сподівався, що доля простить його. Але сам у це не вірив.
Її розбудив телефонний дзвінок. Хіба не можна навчитися телефонувати в нормальний час?
— Еріка.
— Привіт, це Анна. — На коротку мить вона замовкла.
«Так і має бути», — подумала Еріка.
— Привіт. — Еріка й не думала починати розмову першою.
— Як справи? — Анна підступалася до основної теми.
— О, дякую, добре. А в тебе?
— Так, усе гаразд. Як книжка?
— По-різному: деколи краще, деколи гірше. Та в будь-якому разі робота просувається. Усе добре з дітьми? — Еріка вирішила бодай трохи їй допомогти.
— Емма сильно застудилася, а в Адріана кольки вже не такі сильні. Тож тепер мені вдається поспати хоч кілька годинок за ніч.