— Ти тут живеш?
— Ні. Я живу в Стокгольмі, але поки тут розбираюся з батьківськими речами.
— Так, я чула. Мені дуже шкода.
— Дякую. Маю сказати те саме.
Джулія ледь чутно засміялася, і Еріці це здалося дивним і недоречним. Вона згадала про документ, який знайшла в паперовому кошику Неллі Лоренс, і задумалася, як усе це пов’язано між собою.
— Ти, певно, гадаєш, чому я тут.
Джулія подивилася на Еріку своїм особливим пронизливим поглядом. Дівчина майже не моргала.
Еріку знову вразило, якими протилежностями були сестри. Шкіра Джулії була у висипах, а волосся — таким, наче вона сама підрізала його ножицями, навіть не дивлячись у дзеркало. Щось було не так із її зовнішністю. Її шкіра здавалася хворобливо блідою, наче брудно-сіра пліснява. Стиль одягу також помітно відрізнявся від стилю Алекс, і її вбрання було далеким від сучасної моди й мало такий вигляд, наче вона купила його в крамничках для тітоньок пенсійного віку. Таке можна було вдягнути лише на маскарад.
— Ти маєш кілька світлин Алекс?
— Перепрошую?!
Еріку спантеличило таке запитання.
— Світлини? Гадаю, що якісь є. Та їх повно. Тато полюбляв фотографувати нас, коли ми були маленькими. Ми з Алекс багато спілкувалися, тож вона точно є на багатьох фотографіях.
— Чи можу я побачити їх?
Джулія запитливо подивилася на Еріку, мовби засуджувала її за те, що та досі ще не встала й не пішла по світлини. Еріка ввічливо попросила вибачення й ненадовго відійшла. Її втішала можливість хоч на мить відволіктися від пронизливого погляду Джулії.
Світлини лежали в скрині на горищі. Еріка ще не встигла там розібратися з речами, але добре пам’ятала, де стоїть скриня. У ній зберігалися всі сімейні світлини, і Еріка постійно відкладала той день, коли сяде й передивиться їх. Більша частина фотографій лежала окремими купками, але ті, які вона шукала, були в альбомах. Еріка передивлялася альбоми один за одним і лише в третьому знайшла те, що шукала. Світлини Алекс були й у четвертому альбомі, і Еріка з обома альбомами в руках обережно спустилася драбиною з горища.
Джулія сиділа в такій самій позі. Еріка подумала, чи та взагалі ворушилася за той час, поки вона відходила.
— Ось у мене світлини, які можуть тебе зацікавити.
Еріка важко дихала й гучно поклала на стіл важкий фотоальбом.
Джулія негайно ж накинулася на перший альбом, і Еріка підсіла ближче до неї, щоб коментувати світлини.
— Як давно зроблено цю фотографію?
Джулія вказала на першу світлину Алекс на другій сторінці альбому.
— Хвилинку… Імовірно… 1974. Так, гадаю, тоді. Нам тут близько дев’яти років, якщо не помиляюся.
Еріка провела пальцем і відчула, як її охоплює глибокий сум. Це було так давно. Вони з Алекс стояли в садочку одного теплого літнього дня, і Еріка дуже добре пам’ятає, як вони голі втікали туди-сюди від садових поливалок і кричали. Те, що виділялося на світлині, — в’язані рукавички на Алекс.
— Чому вона в рукавичках? Здається, надворі липень, чи не так?
Джулія спантеличено подивилася на Еріку, яка всміхалася від спогадів.
— Твоя сестра полюбляла ці рукавички й надягала їх не лише взимку, а навіть і влітку. Вона була такою впертою, що ніхто не міг її змусити забути ці кляті рукавички.
— Вона завжди знала, чого хоче, чи не так?
Джулія поглянула на світлину, і Еріка побачила в її очах ніжність. Секундою пізніше вона зникла, і Джулія нетерпляче перегорнула наступну сторінку.
Фотографії здавалися Еріці реліквіями з іншої епохи. Усе це було так давно. Відтоді трапилося так багато всього. Інколи їй здавалося, що дитячі роки дружби з Алекс були лише сном.
— Ми були радше сестрами, аніж подругами. Ми гуляли разом зранку й аж вечора. А також часто залишалися ночувати одна в одної. Щодня ми розповідали, що буде на вечерю в нас удома, а потім вирішували, у кого смачніше.
— Іншими словами, ви часто в нас вечеряли.
Уперше за весь час на вустах Джулії з’явилася усмішка.
— Так, що-що, а їжа у твоєї мами була чудовою.
Погляд Еріки привабило особливе фото. Вона тремтливою рукою доторкнулася до нього. Неймовірно гарне. Алекс сиділа в човні Туре й заходилася сміхом. Її біляве волосся спадало на обличчя, а за нею вимальовувався красивий краєвид Ф’єлльбакки. Певно, вони прямували до узбережжя, щоб купатися й засмагати там донесхочу. Тоді вони часто подорожували. Мати Александри, як завжди, не змогла долучитися до них. Вона виправдовувалася своїми світськими візитами й залишалася вдома. І так було завжди. Ті прогулянки, на яких Елсі була з ними, можна було порахувати на пальцях однієї руки. Вона засміялася, коли побачила світлину Анни з тієї прогулянки. Як завжди, вона смішно кривлялася.
— Твоя сестра?
— Так, моя молодша сестра Анна.
Голос Еріки був роздратованим, і вона натякнула Джулії, що не хоче далі порушувати цю тему. Джулія зрозуміла й своїми короткими товстенькими пальцями перегорнула сторінку. Її нігті були коротко підстрижені, а на деяких пальцях навіть залишилися ранки. Еріка відвела погляд від ушкоджених пальців Джулії й подивилася на світлини, що мигтіли перед її очима.
На останніх світлинах другого альбому Алекс зникла, і це створювало дуже різкий контраст. Джулія обережно поклала альбоми на столик і відкинулася на спинку дивана, тримаючи в руках філіжанку кави.
— Хочеш іще кави? Ця, певно, уже охолола.
Джулія поглянула на філіжанку й зрозуміла, що Еріка має рацію.
— Так, якщо ще маєш, то я охоче погоджуся.
Вона простягнула свою філіжанку Еріці, яка дуже зраділа можливості трохи розім’ятися. Плетений диван їй дуже подобався, але після тривалого сидіння на ньому боліла спина. Імовірно, Джулія теж уже не витримала, тому підвелася й пішла разом з Ерікою на кухню.
— Ви влаштували щедрі поминки. Так багато людей прийшло до вас на каву.
Еріка стояла спиною до Джулії й розливала свіжу каву. У відповідь вона почула лише якесь незначуще бурмотіння й вирішила бути трохи сміливішою.
— Здалося, ніби ви з Неллі Лоренс добре знайомі. Як ви познайомилися?
Еріка затамувала подих. Той клаптик паперу, який вона знайшла вдома в Неллі, пробудив у ній іще більшу цікавість.
— Тато працював у родинній компанії Лоренсів.
Джулія неохоче відповіла. Її пальці потягнулися до рота, і вона не помітила, як почала гризти нігті.
— Так, це було ще задовго до твого народження.
Еріка не здавалася.
Джулія перестала гризти нігті й знову неохоче відповіла:
— Я влітку підробляла на консервній фабриці кілька разів.
— Здається, наче ви добре спілкувалися.
— Так, можу припустити, що Неллі побачила в мені щось таке, чого не бачили інші.
Її усмішка здавалася гіркою й самозаглибленою. Еріка на мить відчула симпатію до Джулії. Життя гидкого каченяти, певно, складне. Вона нічого не мовила у відповідь, і тиша змусила Джулію продовжити розмову:
— Ми завжди були тут улітку, і одного дня, коли мені було вісім, Неллі зателефонувала татові й запитала, чи не хочу я заробити трохи грошей і попрацювати в офісі. Я не змогла відмовитися й працювала там щоліта, я пішла з роботи лише тоді, коли почала навчатися в педагогічній школі.
Еріка зрозуміла, що Джулія приховувала найважливіше. У цьому не було сумнівів. А також вона відчувала, що навряд чи зможе дізнатися в Джулії більше про її стосунки з Неллі. Вони знову сіли на дивані на веранді й у кількахвилинній тиші пили каву. Обидві дивилися на кригу, що простяглася на горизонті.
— Напевно, тобі було дуже важко, коли Алекс переїхала.
Джулія відповіла не одразу:
— І так, і ні. Ми тоді вже не гралися разом. Звісно, це було нелегко, але не так прикро, бо ми не були вже найкращими подругами.
— Що трапилося? Чому ви перестали спілкуватися?
— Якби ж я знала.
Еріку вразило те, як їй досі боляче від однієї лише згадки про втрату Алекс. Так багато років минуло відтоді, але їхнє розставання не є винятком: друзі дитинства часто втрачають одне одного. Вона гадала, що її біль пов’язаний із тим, що вона не дістала жодних пояснень від Алекс. Вони не посварилися, і Алекс не проміняла її на іншу найкращу подругу — жодної причини, що зазвичай призводить до розірвання дружби. Вона лише заховалася за стіною байдужості й зникла, не промовивши ані слова.