Навіть попри сильний холод, Ейлерт завів автомобіль із першої ж спроби й о четвертій двадцять покинув будинок, у якому прожив п’ятдесят років. Він проїхав Ф’єлльбакку, оповиту глибоким сном, і набрав швидкості лише після того, як поминув старий вітряк і повернув у напрямку Дінгле. До Ґетеборґа та Ландветтер залишалося двадцять миль. Ейлерт заспокоївся. Літак до Іспанії о восьмій.
Нарешті він зможе прожити своє життя так, як сам цього воліє.
Ейлерт планував свою втечу кілька років. З кожним днем вікові хвороби давалися взнаки ще дужче, і дедалі нестерпнішим ставало життя зі Свеа. Він вважав, що заслуговує на краще. В інтернеті Ейлерт знайшов маленький пансіонат, що розташовувався в маленькому містечку на іспанському узбережжі подалі від пляжів і туристичних маршрутів, а тому коштував недорого. Ейлерт написав власниці пансіонату та дізнався, що може жити там будь-якої пори року, коли захоче, і власниця навіть погодилася зробити йому знижку. Під суворим контролем Свеа назбирати грошей було непросто, але зрештою йому це вдалося. Він порахував, що зі своїми грішми протримається приблизно два роки, якщо житиме заощадливо, а потім, звісно ж, щось вигадає. Ніщо не зможе обмежити його ентузіазму.
Уперше за п’ятдесят років Ейлерт почувся вільним. Він радісно набрав швидкості на своєму «вольво». Автомобіль він залишить на довгостроковій стоянці, і згодом Свеа дізнається, де він стоїть. Але це не відіграє жодної ролі. Вона ніколи не мала водійських прав і завжди використовувала Ейлерта як безплатного водія, коли їй потрібно було кудись їхати. Єдине, що мучило його сумління, — діти. Хоча вони завжди були ближчими до Свеа, ніж до нього, і, на його жаль, стали такими самими дріб’язковими й обмеженими, як вона. У цьому також є його провина: тоді він багато працював і постійно шукав причини триматися подалі від дому якомога довше. Та все одно він вирішив надіслати їм листівку з Ландветтера, аби вони зрозуміли, що він зник за власним бажанням і що їм не потрібно хвилюватися. Ейлерт не хотів, щоб вони залучали поліцію, аби знайти його.
На дорогах порожньо. За вікном панувала суцільна темрява, і Ейлерт насолоджувався ранковою тишею. Життя лише починається.
— Мені важко зрозуміти це. Вера вбила Алекс, щоб та не розповіла про зґвалтування її Андерса, скоєне двадцять п’ять років тому.
Еріка задумливо крутила в руці бокал вина.
— Не треба недооцінювати небезпеки маленьких містечок. Якби про давню історію зґвалтування дізналися інші люди, то обов’язково почали б тицяти пальцями та пліткувати. Натомість я не вірю їй, що вона зробила це заради Андерса. Можливо, вона мала рацію: Андерс не хотів, щоб усі дізналися про те, що сталося з ними, але я гадаю, що передусім вона не могла прийняти того, що люди будуть перешіптуватися за її спиною, якщо довідаються не лише про те, що Андерс дитиною зазнав насилля, а й про те, що вона не зробила ані крихти, щоб хоч якось зарадити прикрощам, а лише приховала це назавжди. Я гадаю, що саме цього сорому вона не могла витримати. Убити Алекс — це моментальний потяг, який у неї з’явився, коли вона зрозуміла, що та не здасться. Вона повелася за імпульсом, спокійно та холоднокровно.
— Як вона прийняла те, що її викрили?
— Вона навдивовижу спокійна. Гадаю, що її охопило безмежне полегшення, коли ми їй розповіли, що батьком дитини був не Андерс, а отже, вона вбила не свого ненародженого онука. Після цього, здається, їй стало байдуже, що трапиться з нею далі. Та й насправді нащо їй перейматися? Її син мертвий, у неї немає жодних друзів, жодного життя. Усе викрито, і їй більше немає чого втрачати. Лише свою свободу, а зараз, здається, це для неї не дуже багато важить.
Вони сиділи вдома в Патрика й після вечері смакували вино. Еріка насолоджувалася спокоєм та тишею. Їй подобалося, що Анна з дітьми живуть у неї, але сьогодні їй хотілося відпочити. Патрик цілий день був на роботі, а коли закінчив, то забрав її, і тепер вони сиділи поруч, наче давнє подружжя.
Еріка заплющила очі. Ця мить була прекрасною та лякала водночас. Усе було надто ідеально, але заразом Еріка не могла позбутися думки, що, можливо, незабаром усе це закінчиться. Про те, що трапиться, якщо вона знову переїде до Стокгольма, не хотіла й думати. Вони з Анною кілька днів не чіпали питання про будинок і за мовчазною згодою відклали його на потім. Еріці здавалося, що зараз Анна ще не годна приймати будь-які рішення, тож вирішила повернутися до цього пізніше.
Але сьогодні вона не хотіла думати про майбутнє. Краще взагалі не думати про завтрашній день, а насолоджуватися сповна цією миттю. Еріка відмовилася від сумних думок.
— Я сьогодні розмовляла з видавництвом. Щодо книжки про Алекс.
— І що вони сказали?
Еріці подобалося бачити захоплення в очах Патрика.
— Вони сказали, що ідея блискуча, і попросили мене якнайшвидше надіслати їм матеріал, який я маю. Я ще мушу дописати книжку про Сельму Лаґерлеф, але мені її відтермінували ще на місяць, тож я пообіцяла закінчити її до вересня. Гадаю, що зможу писати дві паралельно. Принаймні досі мені вдавалося.
— Що видавництво каже щодо юридичного аспекту? Чи великий ризик того, що сім’я Алекс може подати на тебе позов?
— Закон про свободу друку досить чіткий. Я маю право писати про це навіть без їхньої згоди, але, звісно ж, я сподіваюся, що вони погодяться, якщо я їм усе поясню. Певна річ, я не маю наміру написати якусь сенсаційну книжку, а хочу лише розповісти про те, що насправді трапилося, про справжню Алекс.
— А ринок? Як вони вважають, чи матиме така книжка попит?
Очі Патрика засяяли, і Еріка раділа його захопленню. Він знав, як багато ця книжка важить для неї.
— Ми впевнені, що й тут книжка матиме попит. А в США романи «true crime» узагалі миттєво змітають із полиць. Найвідоміша авторка в цьому жанрі — Анн Рулле — продає мільйонні наклади. До того ж тут, у Швеції, це досить новий феномен. Є лише кілька книжок схожого жанру, наприклад, ті, що були написані кілька років тому про випадок із лікарем під час розтину. Але це не є справжнім. Як і Анн Рулле, я хочу звернути особливу увагу на розслідування: перевірити факти, поговорити з усіма учасниками, а потім написати правдиву книжку про те, що сталося.
— Як гадаєш, сім’я Алекс погодиться на інтерв’ю?
— Не знаю.
Еріка крутила на пальці пасмо волосся.
— Я насправді не знаю. Але в будь-якому разі запитаю їх. Якщо вони не погодяться, тоді спробую якось упоратися без цього. У мене є величезна перевага — те, що я сама їх дуже добре знаю. Я трохи боюся звертатися до них щодо книжки, але зроблю це. Якщо ця книжка добре продаватиметься, то тоді я далі писатиму про цікаві розслідування, тож варто звикати до таких опитувань. Побачимо. До того ж я вважаю, що люди потребують спілкування та часто хочуть розповідати свої історії. Як жертви, так і злочинці.
— Інакше кажучи, ти хочеш також спробувати поговорити з Верою.
— Абсолютно. Я й гадки не маю, чи погодиться вона, але хочу спробувати. Можливо, вона захоче, а може, і ні. Я не змушуватиму її.
Еріка знизала плечима, показуючи, що «хай буде, що буде», але, звичайно, книжка стане ще яскравішою, якщо Вера погодиться допомогти. Те, що Еріка написала зараз, — лише основа. Зараз їй треба працювати над найважливішим.
— А ти як?
Вона поклала ноги на коліна Патрика, який швидко зрозумів натяк і почав масажувати їх.
— Як минув твій день? Ти тепер герой на роботі?
Патрик глибоко зітхнув, і Еріка зрозуміла, що все зовсім не так.
— Ні, ти ж знаєш, що Мельберґ не дозволить присвоїти цю честь комусь іншому. Він сьогодні літав, як бумеранг, між кабінетом для допитів і журналістами. «Я» — це найуживаніший займенник у його інтерв’ю. Я дуже здивуюся, якщо він узагалі назвав моє ім’я. Та й що з того, чиє ім’я опублікують у газеті? Учора я заарештував убивцю, і для мене цього досить.
— Яке благородство.
Еріка грайливо штовхнула його в плече.
— Зізнайся, що ти охоче взяв би в руки мікрофон на великій прес-конференції й гордо розповів би, як геніально тобі вдалося викрити вбивцю.
— Було б чудово, якби про мене хоча б згадали в місцевій пресі. Але зараз маємо, що маємо. Мельберґ присвоїть собі всю славу, і немає, дідько, бодай маленького шансу щось змінити в цьому.