Натякає: за плакатом на черзі — я.
Що робити?
Вчить: радься з провідними.
Мерсі, спасибі, дякую.
Заходить А. Показую йому вірші Б.
— Заскорузлий реаліст.
Заходить Б. Показую йому вірші А.
— Безнадійний естет.
Заходить В, Показую йому вірші Г.
— Темний символіст,
Заходить Г. Показую йому вірші В.
— Голий абстракціоніст.
— Такий собі Пікассо?
— Це який? З Одеської філії?
— Ні… Живописець!
— А-а… Не знаю. Це по лінії Спілки художників. У них там ще панькаються…
Видираю останню волосину. Дибаю до редактора.
— Де мій попередник?
— Втік на легкий хліб.
— Куди?
— В шахтарі…
Амінь!
ВИСТАВИЛИСЯ.
Територіальна виставка товарів ширвжитку пішла, як кажуть люмпен-інтелігенти, сікось-накось. Тобто провалилася.
Торік ці ж новинки демонструвалися під “охи” й “ахи”. Нервові зривалися на оплески. І ось тобі маєш… Розпорядники вискочили з дискусії, мов голі матеріалісти з парної. Іваненко-Іванов був червоний, як калина. Іванкер-Іваненко — сірий, як, бува, телепередача.
— Ну, публіка! — видихнув перший, втираючи чоло голландським носовичком.
— Міщани плюс критикани! — підтримав другий, звично цвьохнувши італійськими підтяжками, на яких трималися югославські штани.
— А репліки! — сопів Іваненко-Іванов, сіпаючи комірець англійської сорочки вкупі з польським галстуком. — “Що нам демонстрації без реалізації?” Га?
— Ой! — підтримав Іванкер-Іваненко, нервово застібуючи угорську замшеву куртку. — Ви ледь не зрізали того демагога…
— Зріжеш, аякже! — розпалювався перший, викрешуючи іскру з австрійської запальнички. — Воно, мурло вусате, виявилось математичним теоретиком. І як їх призначають на такі посади? Га?
— Ой! — підтримав другий, шатирнувши індійський штиблет об інвентарний килимок. — І сільський комсорг туди ж поліз: “Показилися на тому нейлоні. Нейлон — не льон. Хай в ньому капіталісти паряться…” Ой?
— Теж мені парижани із Зачепилівки! — кипів Іваненко-Іванов, струшуючи попіл з французького піджака на шведські мокасини.
— Ой! — підтримав Іванкер-Іваненко, пихкаючи перуанською люлькою. — І фізична кандидатша собі дозволила: “Чому міні, коли вже максі, чому міді, коли вже брюки?” Ой?
— Ет! — Іваненко-Іванов штрикнув відомчий фікус ціпком-парасолькою з Острова Пасхи. — Дама-токар що втнула: “Кожушки й чобітки наші по закордонах моду перевертають. Кувати треба, а ви — мелете…” Га?
— Ой! — підтримав Іванкер-Іваненко, приймаючи од вітчизняного швейцара фінський плащ. — Розперезалися, а ми крутись — впроваджуй…
— Запаніли, бо грошви як маку, — буркнув Іваненко-Іванов, влізаючи у болгарський кожух.
— Ой! І згори тиснуть!
— Виставкою відзвітуємось…
— Мовляв, на рівні світових стандартів…
— Ха-ха-ха…
— Хі-хі-хі…
І вони вдягли захисні окуляри з чудовими рожевими скельцями. До речі, аж ніяк не нашого походження.
КОНТЕКСТИ
САТИРИК, ЯК І МІНЕР, ПОМИЛЯЄТЬСЯ РАЗ У ЖИТТІ: КОЛИ ОБИРАЄ ЖАНР.
А КОЛИ ВІДБУДЕТЬСЯ КОНКУРС НА ЗАМІЩЕННЯ ВИКОНУЮЧИХ ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ?
ЙОГО ПЕГАС ПРИЙШОВ ДО ФІНІШУ ПЕРШИМ, АЛЕ БЕЗ ВЕРШНИКА.
БУВАЄ: З КОЛЕГІЙ ВИВОДЯТЬ ТОДІ, КОЛИ ВЖЕ ТРЕБА ВИНОСИТИ,
ПРОЙДИСВІТ: “НАЗИВАЙТЕ МЕНЕ ПРОСТО ПЕРШОПРОХІДЦЕМ…”
З ПРОМОВИ: “Є ТАКА ДУМКА, ЩО ДУМКУ НЕ МОЖНА ВБИТИ”.
ДОПИВСЯ; НЕ ПРОПУСТИЛИ ДО ВИТВЕРЕЗНИКА.
У ГРАФОМАНІВ ТЕЖ Є СВОЇ КЛАСИКИ.
ГУМОРИСТА ВХОПИВ ІНФАРКТ — ЙОГО ВИПАДКОВО НАЗВАЛИ САТИРИКОМ.
ВИБИВАВСЯ В ЛЮДИ, ЯК ЗВІР.
ДОРИМУВАВСЯ ДО БІЛОГО ВІРША.
НА ВЕЧОРІ ГУМОРУ НАРЕШТІ ПРОЛУНАВ СМІХ. ВИСТУПИВ ГУМОРИСТ, ЯКИЙ НЕ ВИМОВЛЯВ ТРЬОХ ЛІТЕР.
ПОЕТЕСА ПУСТИЛА СЛЬОЗУ ДЕСЯТИТИСЯЧНИМ ТИРАЖЕМ.
НАЙПОШИРЕНІШИЙ ДИПЛОМАТИЧНИЙ АКТ: ТИЖДЕНЬ ПОЛІПШЕНИХ СТОСУНКІВ З ДРУЖИНОЮ.
ОКРІМ ФУТБОЛА, ВІН ЛЮБИВ ІЩЕ ЖИТТЯ.
У БУФЕТІ ІНСТИТУТУ КІБЕРНЕТИКИ ВІДВІДУВАЧІВ ОБРАХОВУВАВ ЕЛЕКТРОННИЙ КАСИР.
КРИЛАТІ СЛОВА “ЛЮДИНА ВИЩЕ СИТОСТІ” ЧОМУСЬ НАЙЧАСТІШЕ ЗВУЧАТЬ НА БАНКЕТАХ.
ЧЕРПАВ НАРОДНІСТЬ У САМОГОНІ.
СОВІСТЬ ЗАГОВОРИЛА В НЬОМУ НАХАБНИМ ГОЛОСОМ.
ЛЮДИНА РІЗНИТЬСЯ ВІД МАВПИ ЩЕ Й ТИМ, ЩО ЛЕГКО МОЖЕ НЕЮ СТАТИ, А МАВПА ЛЮДИНОЮ — НІКОЛИ!