Выбрать главу

– Звичайно. Я б страшенно без тебе сумувала. – По правді, якби Лікан не приходив, Міра ні за ким не була б здатна сумувати. Її більше ніхто не навідував, і навряд у майбутньому натрапив би на неї серед армії крижінок, що рядами лежали у цьому мавзолеї плече до плеча.

На цьому все скінчилось. Лікан змінив тему, перевівши розмову на програмування старовинних ігор, а Міра слухала, вставляючи в паузи «м-гм», і думала про своє.

Вона зрозуміла, що більше думає про матір, аніж про Жанетту. Можливо, це тому, що вона вже змирилася з тим, що Жанетти не стало, а мамина смерть сталася недавно, хоч і не викликала такого розпачу. Після того, як Жанетта померла, Міра не випускала її смерть з голови, аж поки не залишилось нічого, що ще можна було подумати. І тоді вона врешті змогла Жанетту відпустити...

Її вразила приголомшлива думка. Їй не вірилося, що вона згадала про це аж зараз. Жанетта працювала у «Ключі до життя», як і Міра. Замороження входило в її соціальний пакет, і в Мірин теж.

– Лікане, ти можеш дещо для мене зробити? – Здавалось, доля всесвіту залежала від питання, яке вона хотіла задати.

– Звичайно, що завгодно.

– Можеш ввести в пошук ім’я моєї померлої подруги?

– Як її звуть?

– Жанетта Цирк. Народилась у дві тисячі двісті двадцять четвертому.

Поки Лікан перевіряв, Міра подумала, що вона не настільки схвильована, як малася б – мабуть, через те, що її серце не могло забитися частіше, а долоні не могли спітніти. Просто диво, скільки емоцій насправді живе в тілі, а не в мозку.

Лікан перевірив.

– Так. Вона тут.

– Просто тут? У цьому закладі?

– Так. – Він ще раз глянув на екран, піднісши долоню ближче до носа, а тоді вказав пальцем через велетенський атріум, далі по ряду.

– Он там. Не розумію твого подиву. Якщо вона була заморожена, то вона тут. Порушення умов контракту на зберігання – злочин.

Як би Міра хотіла підняти голову і подивитися туди, куди він вказував! Останні кілька років вона прожила, примирившись із тим, що Жанетти не стало, і що вона ніколи не повернеться.

– Ти можеш збудити її і передати від мене кілька слів? Будь ласка.

На якусь хвильку Лікан онімів.

– Благаю тебе, – сказала Міра. – Для мене значитиме дуже багато.

– Гаразд. Я гадаю... Авжеж. Зачекай. – Лікан обережно встав, ніби не знаючи, що робити, а тоді кудись пішов.

За хвилину він повернувся.

– Що мені їй сказати?

Міра хотіла просити Лікана передати Жанетті, що любить її, але це здалося поганою думкою.

– Просто скажи, що я тут. Дуже тобі дякую.

Може, це був хтось інший, або Мірі це тільки здалося, але вона неначе почула віддалений здивований хрип. Реакція Жанетти на новини.

Незабаром у поле зору повернулось Ліканове усміхнене обличчя.

– Її дуже схвилювала твоя звістка. Точніше, вона ледь голову не втратила від радості. Я подумав, що вона вистрибне з ясел і задушить мене в обіймах.

– Що вона сказала? – Міра намагалась говорити спокійно. Жанетта була тут. Раптом усе змінилось. У Міри з’явилась причина жити. Їй треба було придумати, як вибратись.

– Просила переказати, що любить тебе.

Міра заридала. Вона справді поговорила із Жанеттою. Як це  було дивно, як чудово і як незбагненно!

– Вона також сподівається, що ти не дуже постраждала у тій випадковій аварії.

– Вона не була випадковою, – сказала Міра.

Слова просто вилетіли з її рота. Вона сказала їх раніше, ніж подумала, і це було дивно, наче хтось інший керував її губами, наче він склав слова і виштовхнув їх назовні разом зі свистом повітря, що виходило з горла.

Запала довга, ніякова тиша.

– Що ти маєш на увазі? – спитав Лікан, насупившись.

Тепер Міра пригадала. Не вирішальну мить, але те, як вона все обдумувала і планувала. Вона вдягла свій кращий костюм. Мати раз-по-раз питала, з якої це оказії. Їй хотілося знати, чому Міра так чепуриться, коли вони просто зібралися повечеряти в «Пан П’єтро». Вона сказала, що Міра не така гарна, як вважає, і що їй треба поменше задирати носа. Міра її майже не слухала. Цього разу слова матері її не турбували.

– Я кажу, що аварія не була випадковою, – повторила вона. – Ти був зі мною відвертим, і я хочу бути відвертою з тобою. – Насправді, вона не хотіла, але слова вирвались, і тепер вона не могла забрати їх назад.

– О. Що ж, я вдячний. – Лікан збентежено почухав голову пальцем. Міра не була певна того, що він її зрозумів. Після усіх зустрічей з Ліканом, вона ще й досі не знала чи можна вважати його розумним. – Знаєш, якщо я таки знайду спосіб тебе оживити, ти зможеш ходити зі мною на щорічний пікнік, що влаштовує моя компанія. Минулого року там була лотерея, і я сказав усім за своїм столом, що виграю – і таки виграв!