Выбрать главу

І Лікан став далі розповідати про корпоративний пікнік, а Міра тим часом думала про Жанетту, яка щойно сказала Мірі, що любить її, навіть попри те, що вони обидві мертві.

Лікан почав попрощатись набагато раніше, ніж Мірі того хотілось. Він сказав, що прийде у вівторок і вбив її.

Чоловік, що завис над нею, був у костюмі з краваткою, щоправда, костюм був без рукавів, а краватка заокруглена. Шкіра цього чоловіка була помаранчева.

– Скажіть, який зараз рік? – сказала Міра.

– Дві тисячі чотириста сімдесят сьомий, – лагідно сказав він.

Міра не пам’ятала, коли Лікан приходив минулого разу. Дві тисячі чотириста? Тоді, здається, був дві тисячі триста якийсь там? Минула сотня років. Лікан так і не повернувся. Його немає – він помер, або став попутником якогось родича.

Помаранчевого звали Ніас. Міра подумала, що буде неввічливо питати, чому він такого кольору, тож натомість вона спитала, ким він працює. Він був юристом. Це навело Міру на думку, що світ не дуже змінився з того часу, як вона померла, коли ще й досі існували юристи, хай навіть і помаранчеві.

– Мій дідусь Лікан вітає тебе, – сказав Ніас.

Міра посміхнулась. Утримувати усмішку здерев’янілими губами було важко, але приємно. Лікан все ж таки повернувся.

– Скажи йому, що він спізнився, але це не страшно.

– Він наполіг, щоб я з тобою поговорив.

Ніас щебетав про Лікана. На зустрічі «Борців з вагою» він познайомився з однією жінкою, яка стала його дружиною. Вона вважала подальші візити до Міри недоречними. Через двадцять років вони розлучилися. У шістдесят шість він помер від серцевого нападу, був оживлений, а коли йому перевалило за дев’яносто, він став попутником сина. Його син став попутником Ніаса кілька років тому, прихопивши Лікана з собою.

– Я рада, що з Ліканом усе гаразд, – сказала Міра, коли Ніас договорив. – Він прихилив мене до себе.

– І ти його теж. – Ніас закинув ногу на ногу і відкашлявся. – То скажи мені, Міро, чи хотіла ти мати дітей, поки була жива? – В його голосі з’явились інтонації спеціаліста з підбору кадрів.

Питання захопило Міру зненацька. Вона думала, що це просто дружній візит, особливо після того, як Ніас сказав, що на цьому наполіг Лікан.

– Взагалі-то, так. Я сподівалась. Не завжди виходить так, як плануєш. – Міра подумала про Жанетту, що лежала мертвою в ящику на відстані кинутого камінця. Питання Ніаса пробудило в ній спалах надії.

– То це побачення? – спитала вона.

– Ні. – Він кивнув, очевидно, у відповідь на думку когось із своїх попутників. – Взагалі, ми шукаємо когось, хто виносив би дитину і допоміг виростити її. Розумієш, моя дружина померла від синдрому Дітца, а після нього оживлення неможливе, тому вона стала моєю попутницею. Ми хочемо мати дитину, а її треба виносити і піклуватись про неї.

– Зрозуміло. – Мірина голова йшла обертом. Випалити, що вона залюбки згодна ростити їхню дитину? Чи це був би знак її легковажного ставлення до справи? Вона вирішила надати обличчю задумливого виразу і сподіватися, що він передасть її розуміння серйозності ситуації.

– Треба буде одружитися, щоб усе було законно, але, звичайно, стосунки будуть виключно платонічними.

– Так, авжеж.

Ніас зітхнув, немов раптово розсердившись.

– Вибач, Міро, моя дружина каже, що ти не підходиш. Лікан дуже засмутився. – Він підвівся і потягся до вимикача. – Ми говорили із сорока чи п’ятдесятьма жінками, але жодна не підійшла, – роздратовано додав він.

– Ні, стривай! – сказала Міра.

Ніас зупинився.

Міра швидко думала. Що вона зробила, чому дружина раптово викреслила її? Її, певно, страшно лякає думка про жінку, що житиме в її домі і виховуватиме її дитину. Спокушатиме її чоловіка. Якби Міра могла розсіяти її страхи...

– Я лесбійка, – сказала вона.

Здивуванню Ніаса не було меж. Вочевидь, Лікан цього не зрозумів, навіть коли передавав їй від Жанетти слова любові. Друзі теж можуть казати, що люблять одне одного. Ніас мовчав, і Міра знала, що вони там зараз радяться між собою. Вона молилася, щоб її хід виявися вірним.

– То ти не зможеш у мене закохатися? – нарешті запитав Ніас. Яке химерне питання. Ніас був не просто чоловіком, а помаранчевим чоловіком, ще й не дуже привабливим.

– Ні. Я люблю жінку на ім’я Жанетта. Лікан її знає.

Знову тривале мовчання.

– Ще ця історія з твоєю невипадковою катастрофою.

Міра забула про це. Як вона могла так легко забути, що вбила себе і свою власну матір? Утім, це ж сталося так давно. Усе, що передувало її смерті, здавалось тепер дуже давнім. Як попереднє життя.