– Це було так давно, – прошепотіла Міра. – Але це правда.
– Ти позбавила матір життя?
– Ні, я хотіла не цього. – Міра справді не хотіла, щоб мати померла, вона просто хотіла вирватися. – Я втекла від неї. Те, що це твоя мати, не значить, що з нею можливо жити.
Ніас повільно кивнув.
– Це важко уявити. Попутництво дало нам такі потужні емоції. Ми з Уною ніколи й не мріяли стати настільки близькими, і ми раді, що тато, дідусь і прабабуся теж із нами. Ми точно не проміняли б це ні на що у світі.
– Я розумію, наскільки це може бути прекрасно, – сказала Міра. – Це як шлюб, тільки набагато більше. Зв’язок посилюється: добрі відносини стають тіснішими й глибшими; погані стають нестерпними.
До очей Ніаса підступили сльози.
– Лікан каже, що ми можемо довіряти тобі. Нам потрібен хтось, кому можна довіряти. – Якусь хвилинку він продовжував кивати, глибоко замислившись. Тоді він змахнув рукою; в повітрі матеріалізувалися численні рядки рукописного тексту.
– Чи вважаєш ти припустимим бити дітей? – спитав він, прочитавши перший рядок.
– В жодному разі, – сказала Міра, знаючи, що від відповідей залежить її існування.
У грудях Міри стукало так часто, неначе там билися крила. Люсія спала, її ніжна голівка притиснулась до Міриного збудженого серця. Ліфт поніс їх угору; їй відкрився вид на атріум, і люди внизу стали цятками.
Їй хотілося бігти, але вона стримувала ходу, цокаючи прозорими шпильками по мармуровій підлозі.
Коли Жанетта розплющила очі, Міра заплакала, провела рукою за блідно-блакитним вухом, торкнулася синіх губ.
Жанетта схлипувала. Для неї минула тільки мить з того дня, коли з нею говорив Лікан.
– Ти змогла, – прохрипіла Жанетта жахливим мертвим голосом. Вона побачила немовля і всміхнулась. – Молодець. – Така вже вона, ніколи нічого не проситиме, навіть життя. Якби Жанетта жива і здорова прийшла до Міриного ящика, першими словами, що злетіли б з Міриних задерев’янілих вуст, були б: «Забери мене звідси».
З нижніх рівнів чулися обітниці молодят: сильний упевнений голос нареченого і безбарвний жаб’ячий – нареченої.
– Мене не стане на твоє оживлення, кохана, – сказала Міра, – але я зібрала достатньо, щоб підібрати тебе. Тобі це підійде? Чи залишишся ти зі мною до кінця нашого життя?
Мертві не можуть плакати, але Жанетта намагалась – не було тільки сліз.
– Так, – сказала вона. – Це в тисячу разів краще, ніж «підійде».
Міра посміхнулась і кивнула.
– На це знадобиться кілька днів. – Вона торкнулася Жанеттиної холодної щоки. – Ти й оком змигнути не встигнеш. Це востаннє ти муситимеш померти.
– Обіцяєш?
– Обіцяю.
Міра простягла руку, і Жанетта померла. Востаннє.
Переклад: Віталій Мюнхен aka forever_maggot