Выбрать главу

«О боже! — простогнав Максим. — Можливо, я моральний покруч, але ця перспектива ну просто нагонить на мене паніку. Я не бджола і не мураха, я неспроможний не бути особистістю…»

Але з ним таким не змиряться, це очевидно. Заблуклу душу належить повернути в лоно безликості бодай з принципових міркувань.

«А може, й справді одружитися з Марією Онкою? А що? Цікава думка. Інститут мені цього не заборонить: наші поля не суперечать одне одному. Та й… мав я на увазі всі їхні заборони! Ото кумедія!»

Він дослухався до самого себе.

…Як же вони вдвох сміятимуться, коли він поділиться з Марією Онкою своїми планами, як навперейми сипатимуть жартами, а потім… а потім вона зведе свої, звичайно ж, блакитні очі й тихо скаже:

«Максиме, жінка з такими, як у тебе, біологічними полями повинна бути розкутою й не боятися поставити себе над усім. Повір, колись я й справді була такою, але тепер мені береться до дев’яноста років, і, знаєш, у цьому віці жінка починає боятися того, чого раніше не боялася, — бути смішною. У цьому віці жінці лишається одне — її гідність… Вибач, я неспроможна пожертвувати нею навіть задля тебе. Знаєш, Максиме, я з тобою до шлюбу не піду. Я краще підшукаю тобі розумну й милу дівчину і все зроблю, аби тобі з нею жилося добре. Я таки ж дуже хочу, щоб ти був щасливий…»

«І я хочу, щоб ти була щасливою, Маріє Онко, та й як би я цього не хотів, коли ти — це ж, власне, я, а тому дозволь мені побути біля тебе. Я топитиму тобі камін, носитиму джерельну воду й готуватиму сніданки… ми ж бачимо далі, ніж інші люди, й знаємо, яке воно багатолике, це кохання, та все одно добре зустріти його, хоч би в якому зі своїх виявів воно явилось. Це — доля обраних…»

«Облиш. Мені під дев’яносто».

«Звичайно, це невесело, але в цьому дещо є. Принаймні я знатиму, яким стану через півстоліття… Що таке наше тіло, зрештою? Це як одяг, він скоро зношується, та, на щастя, ми зовсім не те, що наше тіло».

«Але воно диктує свої закони, і дітися від цього нікуди. Ох, пізно! Іване-царенку, Іване-царенку, я надто довго чекала тебе, і жаб’яча шкірка навіки до мене приросла — її не знімуть ніякі чари».

«Ну що ж… Але під жаб’ячою шкіркою ти все одно моя царівна, і я не буду тебе соромитись, бо знаю, хто ти є».

Вона усміхається й хитає головою, її похила постать у кріслі-гойдалці поймається туманом…

«Маріє, ти на піввіку старша за мене, але ти не відаєш того, що знаю я: ніколи й ні з ким мені не буде щастя, навіть чекання й надії, в яких ти прожила своє життя, мені не суджено. А тому дозволь укрити твої ноги пледом І давай у парі посидимо в промінні призахідного сонця. Оце і все, що нам лишилося, й, можливо, я трохи пожалкую, що мені не стільки років, як тобі, й що ми з різних кінців життя вступаємо у мить, яку найбільше любимо. У мить, коли сідає сонце.

Ми — два погаслих вогнищаНа неспокійнім світі.Між нами сто доріг,Між нами скло років.І стукає в те склоТугий осінній вітер,І розвіває попілДавно зотлілих днів.Ми — два погаслих вогнища,І в душах наших попіл.Ми — два погаслих вогнища,І в душах наших ніч.З усмішкою скептичноюСтоїть над нами Спокій —Простий до суперечностіГосподар всіх сторіч.Ми — два погаслих вогнища,Когось шукаєм в світі,Але завжди знаходимоЛише самих себе.Та згадкою про сонце,Про полум’я зігріті,Ми прагнемо злетітиУ небо голубе.

Побудь зі мною, Маріє Онко, стільки, скільки тобі судилося ще бути. Ти надто довго була самотньою…»

До будинку в лісовому квадраті М-713 Максим дістався надвечір. Оранжеве сяєво курилося в посадках молодої сосни, і, хоч ніде не було видно второваних доріжок, ледь уловимі ознаки свідчили про близькість людського житла: нещодавно зрізаний травнений боровик, слід маленької ніжки на прибитій нічним дощем кротовині, загублена намистина, що ніжно голубіла в траві. За стіною глиці, сріблястої від павутиння, пахло душнуватою вологістю; розсунувши важкі гілки, Максим побачив поросле лататтям озеро.

На його березі затиллям до води стояв двоповерховий котеджик: виткі жовті троянди, що, мабуть, росли в горщику на балконі, тягнулися до самого даху, чіпляючись за вкриту старезним мохом дранку. У дротяній клітці, схожій на маленький палац, виспівувала канарка.

Все роздивився Максим: і дерев’яні стіни кольору бірюзи на старовинній фресці, і тонку різьбу на двох віконницях, і (ну, це було зовсім несподівано!) маленьке господарство, любовно влаштоване під крислатою вербою, — барвистий ляльковий посуд, на дерев’яній таці — пиріжки з піску, які мали спожити чотири пластикові красуні, вбрані в невибагливий одяг, явно пошитий дитячими руками. Одну з них Максим узяв у руки, і його перейняло відчуття спогаду, невиразного, але гострого, як опік.

«Це ніби спогад про майбутнє, — подумав він. — Тільки невже воно й справді буде в мене таким? Хоч би и через півстоліття…»

Трійця гарненьких дівчат, сміючись, оточила Максима:

— От іще один жених до нас прибився! Вероніко, це твій? Зізнавайся.

Вероніка стояла неподалік з украй незалежним виглядом, і лише з того, як вона тріпала кінчик пухнастої коси, було видно, що кпини подруг її зачіпали. Максим не без цікавості зазирнув у вузькі, з припухлими повіками очі дівчини й спитав Марію Онку.

— Я Онка, — озвалася жінка, що вийшла з хлівця, несучи накрите полотнинкою відерце. — Ви любите козяче молоко? Справжнє. Ми всі тут п’ємо його тричі на день із суницями, й ніякий лікар нікому не потрібний. Дітиська назбирали їх повний кошик, залишили нам і побігли. Цього разу їх вдалося випровадити без сліз…

Вона зняла білу панаму, труснувши пишним, коротко підстриженим волоссям, і відрекомендувала Максимові дівчат, швидко, ніби грала в лічилочку:

— Ось Гелена, вона вміє лікувати всіляку звірину й така добра, що навіть чорні лелеки від неї не ховаються. Це Юлія, наша поетеса, а ще має напрочуд легку руку — якщо кине в грунт зерно, то воно дасть чудовий урожай. Сусіди люблять, коли вона вертається додому їхніми городами, бо все тоді цвіте… А ця, маленька та делікатна, — Ольга, вона посадить авієтку хоч би й на квітку ромашки, такий з неї вправний пілот. Літає на ній до занедбаних містечок збирати старовинні вишивки.

— Завидні наречені, — мовив Максим, підіграючи дівочим жартам, але Марія Онка з викликом звела брови:

— Біологічні поля у всіх трьох дуже своєрідні: альфа-зубець у них надто високий, а гамма-2 надмір шпичастий. Не знаю вже, що б то означало, але, мабуть, щось дуже небезпечне для подружнього життя, бо з такою вадою інститут амурології індивідуальної рекомендації не видає. У жодної немає карти…

Дівчата розреготалися, ніби Марія Онка сказала щось дуже дотепне, і Максим запитав:

— А Вероніка?

— Я взагалі відмовилася пройти обстеження, — зневажливо озвалася та, прихиляючись до стовбура берези. — І завжди відмовлятимусь, бо маю цю процедуру за принизливу для людської гідності. Нехай хоч би й щодня шлють мені виклики, чинитиму як знаю.

— У вас лишилася в кишені якась копійка? — повернувся до неї Максим.

— Що?

— Авжеж, вам легше… Ви жінка й маєте моральне право на пасивну позицію в питанні створення здорової й корисної для суспільства сім’ї. А мене вони геть обдерли штрафами!

Дівчата знову розреготалися, й найдзвінкіше — Марія Онка. Дивлячись на неї, Максим подумав: «їй вісімдесят п’ять років? А з вигляду ну трохи за п’ятдесят. Шкода… Яка міцна й надійна подруга життя могла б у мене бути! И судилося ж мені так пізно народитись. Чи їй так рано».