«Ох, будуть, будуть, — тепер, коли навколо нас уже немає дівочого гурту, коли я вже не здаюся приятелем котроїсь із твоїх юних підопічних… Судитимуть нечисті в помислах, а таких серед людей ой як багато! Ти вже давно не молода, але тобі не простять, що ти живеш не як інші, що маєш не такий, як в інших у твоєму віці, вигляд, що сповідуєш якісь свої ідеали, що не коришся загальним настановам. Їм тільки дай привід… Та краще б ти була по-справжньому старою, Маріє Онко, коли вже ти не можеш мати стільки років, як я, тоді б я вільно втішався твоїм товариством як твій онук, і, може, нам би дали спокій. Нащо ти спинилася в часі на довгій дорозі свого життя?»
Вдома, уважно глянувши на нього, Марія ледь усміхнулась.
— Ти даси мені козячого молока? — спитав Максим. — Шкода, минулися суниці. Які вони тут смачні!
Він пив повільними ковтками, пильно дивлячись у Маріїні очі, і старався вкласти в той погляд усі свої докори цій владній жінці, котра повинна була його зрозуміти, але — не схотіла; вона відповідала на той його бурхливий монолог без слів невідпорною усмішкою, що ледь піднімала кінчики вуст, зате змушувала яскраво цвісти й світитися обличчя. «їй понад вісімдесят років? Та ні ж бо, мені здається…»
Втім, що це важило, коли вона вирішила за них обох? Махнувши рукою, Максим низько вклонився, дякуючи за гостинність, і, не озираючись, пішов обсадженою рожевими флоксами парадною доріжкою, що виводила на великий шлях. «Там можна зупинити якийсь транспорт, — подумав він. — Скоро все це відійде в минуле й стане схожим на сон. Красивий сон мого нездійсненого життя. Так, воно вже в мене й не здійсниться».
— Не туди! — гукнула Марія.
Вона стояла там, де він її залишив, і очима вказувала на вузеньку стежку між барбарисом і калиною, кудою вони спускалися до річки палити вогнище. Мабуть, там чекала на нього Ольжина авієтка: Марія мала з комфортом відправити останнього гостя зі свого лісового обійстя. «Яка люб’язність! — подумав Максим. — І байдужість. Як легко вона міняє одних людей на інших».
Але коло берега гойдався старенький весельний човен, на його дні був простелений похідний надувний матрац, лежали дві вишиті подушки-думочки та пухнастий плед. Іншим разом Максима не на жарт насмішило б це поєднання претензії на старомодний затишок з не менш старомодним плавальним засобом, але тепер йому було все байдуже, хотілося одного: вкластися на дно цієї імпровізованої колиски і, віддавшись річковій течії, задрімати. Він так і вчинив, підмостивши під голову ті цятковані фіалками думочки та загорнувшись у теплий, пропахлий сіном плед.
І він таки дуже міцно спав, бо всіяне зорями небо якось враз вибухнуло над ним, засліпивши очі; лежав приголомшений тим блиском, аж поки згадав, чому він тут. Човен захряс на мілині; під дном вовтузились, немов звірятка в пастці, джерельця, й ледь дзуменіла в прибережних очеретах вода, напружуючись, мов линва. І все навколо було напруженим, перейнятим чеканням якогось таїнства — навіть відсвіти падучих зірок, що змигували попереду, здавалися відлунням його поспішливих кроків. На берегах замовкли коники, в кущах не озивалася жодна пташина.
Враз Максим відчув себе стрілою, покладеною разом із човном на тятиву часу, що аж дзвеніла від напруження, й поквапився заплющити очі, аби набратися сил перед незбагненним, що — відчував! — стрімко наближалося до нього. Йому здалося, наче заплющився лише на мить…
Щось гаряче торкнулося його щоки, і він схопився, гірко жалкуючи, що знову незчувся, як заснув й проґавив серпневу ніч під зорями — останній дарунок Марії Онки, можливо, найпрекрасніишй з усіх.
Сходило сонце, й перед Максимом розпростерлося озеро, оточене старими вербами, кущами барбарису й сосняком. Великий, блакитний, у срібних цяточках м’яч дрейфував біля одного берега, а на другому затиллям до води стояв двоповерховий котеджик: кілька жовтих троянд тріпотіли біля самого даху, мов полум’я свічок, що їх ось-ось мав згасити необережний порив вітру. В дротяній клітці, схожій на маленький палац, додивлялася свої пташині сни канарка.
Все роздивився Максим: і дерев’яні стіни кольору бірюзи на старовинній фресці, і тонку різьбу на двох віконницях…
Тримаючи на плечі миску, повну випраної білизни, з-за рогу будинку вийшла жінка. Вона мала по-сільському міцну й водночас струнку статуру й ступала босими ногами по мокрому піску з грацією меткого звіра, що заощаджує кожен рух. Її відкриті руки золотіли в ранкових променях.
Радісне полегшення перейняло Максима: нарешті він дістався місця, де йому давно належало бути, й тепер треба одного — вірити й почуватися щасливим. Надійно й неусвідомлено, як у дитинстві.
Як був, у одязі, він стрибнув з корми свого вистеленого пледом човника й поплив до берега.
— Це ти? — спитав, знімаючи з обличчя водяну кропивку. — Це справді ти? Я ж все одно дізнаюсь, коли не ти, то ніяке золотаве волосся чи свіжа шкіра тобі не допоможуть. Та я вже бачу, що це таки ж ти.
Вони жили довго й померли в один день. На тридцять років пережили працівника Інституту соціальної амурології та науково обгрунтованих шлюбів, котрий пропагував свою теорію суперефектів дзеркально-ідентичних біополів, створивши наукове підґрунтя давнього міфу про андрогінів, що не старіли й були сильними, як боги. Втім, перед своєю смертю він твердо став на офіційну позицію в питанні добору оптимальних подружніх пар і, як найбільший авторитет у цій галузі, скрізь запевняв, що випадок з Максимом Гичком — звичайна містифікація, що не має ніякого стосунку до науки: жінка, з якою він побрався, просто була онучкою Марії Онки, котра жила в будинку над озером у лісовому квадраті М-713, за п’ять кілометрів від своєї химерної бабусі.
Найважче доводити очевидне, й тому серйозні опоненти цьому науковцеві не траплялись. Та й яка, власне, була потреба з ним сперечатися?
У ЦЕНТРІ ЦИКЛОНУ
Наш старий добрий завідуючий боявся розширювати штати віддглу. «Візьму одного дурня чи пліткаря — і пересварить усю мою дружну сімку», — повторював. А тому, коли стало відомо: нам таки накидають ще одного молодшого наукового, «дружна сімка» не на жарт насторожилась, тим паче, що для новенького впорядкували бічну кімнатку біля інститутського музею. Ого! Це що за цяця має з’явитись?
— Синок якоїсь цяці! — уточнила Люся Чепурна. — Ну, ми йому влаштуємо життя. Головне, не забувати, хто ми є!
…З понеділка Валерій чекав на нас у єдиній нашій більш-менш пристойній кімнаті; потиснув усім руки, сказав, що займатиметься впливом сонячного випромінювання на утворення комплексних сполук, і, коли хто захоче підпрягтися до цієї теми, він буде радий. Вона у плані. Роботи непочатий край.
Коли він подався до себе, чомусь нікому не хотілось обурюватися, що йому, новенькому й навіть не доктору наук, дають окремий кабінет. «Вибив» — ну й дідько з ним, нехай працює. Хлопець, з усього видно, ініціативний, такому й «руки» не треба мати, щоб змусити з собою рахуватись.
Того дня ми як ніколи мало пили чай та перекурювали в коридорах, піддавшись інтуїтивному прагненню постати перед новеньким у найкращому світлі. Але він демонструвати чудеса наукової звитяги не збирався, в очі начальству не ліз, та й взагалі волів відсиджуватися в своєму закамарку над пробірочками з різнобарвним вмістом, — ми й перестали звертати на Валерія увагу.
Найбільше зазнайомився з ним я, бо другого дня під час перерви зустрів на вулиці. Мали з півгодини вільного часу, отож зайшли до сусіднього скверика, що трикутником врізався в площу, влаштувалися на лавочках навпроти сонця. Воно було вже нежарке, приборкане близькою осінню.
Раптом я відчув, що навколо мене навдивовижу тихо. Безгучно, мовби в німому кіно, ковзали автомобілі, сміючись і вистрибуючи, безгучно пробігли повз нас дітлахи; я насторожено дослухався до себе — ні, з моїми вухами не сталося нічого, чув, як весело ті хлопчики лементували, як голосно розмовляли за столиком під тентом дві тітоньки — все те було, однак воно мовби обминало мою свідомість, навколо мене все дихало блаженним спокоєм надвечір’я.