— Пора вертатися, — сказав Валерій, і я зблизька зазирнув у його очі. Вони в нього були, немов у врубелівського Пана, — сині, глибокі та відсторонено-спокійні. І справді сильний хлопець…
Дивовижний спокій Валерія помітив не я один, бо коли у зв’язку із змінами в колективі перерозподіляли громадські обов’язки, Люся Чепурна сказала:
— А Валерій у нас вестиме факультатив — спеціальний курс незворушності. О, це нам дуже корисно! Особливо перед захистом дисертацій. Справді, як вам вдається бути таким, — звернулася Люся безпосередньо до Валерія. — З вами що, ніколи й нічого не трапляється?
— Ніколи й нічого.
— А коли все ж таки трапиться?
— Не може трапитись.
Усі це сприйняли за жарт і відповіли на нього ввічливим сміхом.
— Стривайте, от ми вас виберемо головою місцевкому, тоді побачите.
Все ж таки він був не зовсім наш, бо ми так і не змогли перейти з ним на «ти». В ньому вчувалася врівноважена зрілість, поки що нам, учорашнім випускникам, і близько не властива,
Увечері я вистежив, коли Валерій почав збиратися додому, й на правах уже замало не приятеля підпрягся до нього в товариство. Деякий час ішли мовчки, потім я спитав:
— Слухайте, а ви все ж таки не жартували? Ви справді певні, що з вами не може трапитись чогось лихого?
Валерій уважно подивився на мене «очима Пана».
— Так.
— І звідки ж така певність?
Я гадав, що маю справу з фаталістом, та почув дещо несподіване.
— І сказала Холера падишаху: «Насправді я згубила тільки п’ять тисяч твоїх підданців. Сорок п’ять померло з переляку», — повільно мовив Валерій і, скоса на мене глянувши, пояснив: — Це із старовинної притчі… Що ж до мене, то я просто не дозволю, щоб зі мною сталося щось прикре… не пропущу. Наші думки, наша воля — цілком матеріальні явища, і їх можна концентрувати, тоді вони стають великою силою. Волею можна вбити й волею можна оборонитися. Волею можна побудувати навколо себе захисний бар’єр з електромагнітних випромінювань психіки, таке собі поле спокою, й тоді тебе ніщо не зачепить. Але треба щомиті стежити, щоб ніякі емоції, свої або чужі, не пошкодили його. Що-ми-ті.
— Емоції шкідливі, коли вони лихі. А добрі?
— Емоції в принципі зайві — будь-які. Їх треба відкидати при самому зародженні.
«Ну й ну, — подумав я. — На дідька мені таке пісне життя? І взагалі, на дідька вся ця теорія?» Вголос сказав:
— Вважайте, що ви прочитали теоретичний курс свого факультативу. Черга за практикою. Як це здійснити в нашому шаленому житті, коли щодня тебе такий циклон підхоплює…
— Атож, — погодився Валерій. — Саме циклон, це добре сказано. Але ж у центрі циклону — тиша. Треба робити все, що від тебе вимагає життя, й робити добре. Але жити… — жити треба в центрі циклону. В постійній тиші.
— Невже так може кожен?
— Якщо добре потренуватися — кожен.
— Не певний, що це завжди корисно.
— Як знаєте.
Ввічливо попрощавшись, ми розійшлися.
Буря почалась одразу. Підстрибнули й рвонулися, ніби з ланцюгів, кущі спіреї, що росли перед нашими вікнами, в повітрі закружляли пелюстки квітів, перші краплини води важко вдарили об скло відчинених вікон.
Вітер поздував зі столу папери, й усі кинулись їх ловити, зразу перетворившись на янголів, — поли білих халатів маяли, мов крила.
Люся видерлася на підвіконня, щоб притягти до себе віконні стулки, та не встигла повернути шпінгалет, як їх знову розчахнуло, і в кімнату ринув потік води. Приборкували його всі разом.
Злива була густа, зелена, пружно й ритмічно била у віконне скло, здавалося, нескінченний табун крихітних коней кресав і кресав копитами об шибку, а за ним вигиналися в шаленому танку пірамідальні тополі, вистрибували каштани.
Було не до роботи: всі поставали біля вікон, пойняті хвилюванням, яке завжди пробуджують химерні витівки природи.
— Валерій… — сказала Люся. — Що там у нього робиться? Він хоч на місці?
— Та він завжди на місці, — байдуже мовив наш лаборант, явно не бажаючи рушати з місця.
До Валерія вирішив піти я, ще й вельми охоче, бо до того ніхто не зважувався переступати поріг його персональних володінь. Турботу про ближнього проявляти завжди приємно, а крім того… Та що там кривити душею, крім того, мене вела звичайнісінька цікавість: надто вже непроста була ця людина, щоб можна було до неї лишатись байдужим. Валерій мене інтригував…
У Валерієвій кімнаті пахло озоном і мокрим листям, тими пахощами, що в нас залишились за шибкою; нараз я зрозумів, що вікно не зачинене — глуха штора зливи висіла за ним, і раз у раз її шматували блискавки. Жодної краплини не впало на підвіконня, вітер не скинув жодного папірця, не поламав крильця метеликам, які містились в незаскленій рамі на стіні.
Валерій щось писав. Відчувши, що я за спиною, звів голову й усміхнувся.
— Вибач, я закінчу хвилин за десять. Не можу відірватись… Дорогою поговоримо, гаразд?
Я постояв, пойнятий лагідною тишею надвечір’я, що застигла в його кабінеті, потім причинив двері.
До Валерія більше не заходив і про те, як почувався в нього під час грози, нікому не сказав, бо й хто б повірив? Втім, я й сам не був певен, що то мені не здалося.
Розповідають, що та дівчина не один день крутилася біля нашого інституту, ніби до чогось придивлялась або ж когось чекала. І от вона зважилася зайти, це, вочевидь, далось їй нелегко, бо голос дівчини звучав так непевно, що ми не зразу й розчули, кого вона шукає.
— А-а, Вівсюка? Валерія? Дозвольте, я вам покажу.
Нас провела не одна пара очей: ще б пак, стоїк Валерій і раптом — знічена дівчина.
Я допровадив гостю до «келії» Валерія й галантно розчинив двері.
— До вас!
Нескромна цікавість скоріше вада, ніж чеснота, але я не зміг відмовити собі в спокусі затриматись біля дверей, роблячи вигляд, що поправляю шнурівку.
— Ніно?
— Авжеж, Валерію. Я стільки тебе шукала… Відходячи, ще встиг почути:
— Ніно, ми згодом поговоримо, зараз їдь до мене. Ось тобі ключ.
Голос Валерія трохи здригнувся, і я не без зловтіхи подумав: «Ага! Щось тут є… Здається, і ти, голубчику, спіймався на емоціях. Атож!»
А в лабораторії вже нуртував шквал пристрастей! за якісь п’ять хвилин вирвалися на волю всі думки й здогади, що їх три місяці тримали на вустах мої делікатні колеги. Люся підсумувала їх:
— Сухар! Бездушний робот! Що вона, бідненька, від нього дочекається? А таки ж гарна дівчина, ге, хлопці?
Те, що сталося за годину, було аж надто несподівано. Хтось скрикнув у коридорі, гукнув: «Сюди, сюди!» За кілька хвилин повз нашу спантеличену групку, що висипала в коридор, санітари пронесли ноші, й на них лежав Валерій.
Зі східців лікар обернувся:
— Треба, щоб хтось провів.
І от я сиджу в кабінеті головного лікаря й чекаю, доки він скінчить розмовляти по телефону — говорить він нетерпляче, щораз стараючись урвати явно порожню розмову, й нарешті це йому вдається. Наші запитання звучать одночасно:
— Що сталося?
Ми безтямно дивимось одне на одного, потім лікар питає:
— Валерій розхвилювався. Чому?
— Ви його добре знаєте? — відповідаю я запитанням, і лікар нетерпляче знизує плечима.
— Та він у нас під контролем. Чому все ж таки Валерій розхвилювався? Для нас це дуже важливо — знати чому…
— До нього приїхала знайома. Інших причин, здається, і не було. Може, вона?..
— Шкода, — зітхає лікар. — Ой, як шкода…
Він опановує собою й починає мені пояснювати ситуацію з такою самою нетерплячою квапливістю, з якою щойно розмовляв по телефону.