— По-перше, це не тільки твоя заслуга. Почав експеримент твій покійний керівник, але саме він від нього й відмовився. Чому?
— Було прийнято міжнародну ухвалу й таке інше… Але до чого тут наука? То політика. А для науки завжди існував один закон — жага пізнання, прагнення зрозуміти, спробувати й відтворити, на цьому світ стоїть і стоятиме. Мій керівник закрив такий розкішний експеримент, тому що постарів і втратив життєвий азарт. Але ж ми молоді! Ми молоді, Ірино.
— Ти відтворював ті древні генетичні карти потай…
— Так, за рахунок власного відпочинку. За рахунок наших з тобою зустрічей, Ірино. Тому успіх належить виключно мені. І все, що з нього випливає.
— Судитимуть тебе, це вже напевне.
— Та що ти мене лякаєш цим судом? Суд тільки зробить мою славу пікантною…
— Он що тебе цікавить! А ти подумав… Вони зайшли в найтихіший закуток великого саду, до запасних воріт, забитих після ремонту. Озирнувшись, чи немає кого поблизу, Валерій спробував обійняти Ірину. Вона відсторонилася, відступила на кілька кроків і, сховавши руки в кишені халата, спитала так тихо, що він заледве розчув:
— Ну коли вже ти зважився на таке, то чому не зробив сурогатною матір’ю мене? Я ж до цього давно готова.
— Чому?
Дивно, але таке йому не, спадало на думку.
— Чому? Ну… Я хотів мати від тебе справжню дитину. Власну. Я хотів, щоб ти була справжньою матір’ю. Щоб дитина була твоєю і моєю.
— І ти б її любив?
— Ще б пак!
— А коли б цей хлопчик був уже не твоїм, а тільки моїм, коли б я його народила від іншого, теж би любив? Так само, як свого?
— Ну… Та звідки в тебе такі дивні запитання? Чи любитиму чужу дитину… Не знаю. Сподіваюсь, ти мене не збираєшся зраджувати?
— Я не про те. Скажи мені, хто любитиме Тутті? Ти про це подумав?
— Кого-кого?
— Маленького фараона, який з’явиться на світ. Це ж буде жива дитина. Справжня. Їй захочеться кого-небудь поцілувати, кому-небудь пожалітися. Вночі йому може наснитися поганий сон, а вдень він розіб’є коліно. Він же має не просто вирости, а приготуватися до життя в нашому суспільстві. З чим він прийде до нас із темряви, який спадок принесе з собою? Валерію, ти все продумав? Ти певен, що не вчинив великого зла?
Вона затулила обличчя руками, ніби на хвилину піддавшись миттєвому бажанню заплакати, коли ж опустила їх, її очі були сухі, й тільки голос ледь підвищився.
— Чому ти мені не довірив маленького Тутті? Бачиш, я вже й ім’я придумала для цього хлопчика, я вже люблю його. Ти розлучив нас… Це жорстоко!
«Вона ревнує, — подумав Валерій. — Звичайно, вона ревнує до Маргарити, й це минеться». Прагнучи вкласти в свій голос якомога більше ніжності, сказав:
— Знаєш… Я ж не був певен, що експеримент удасться: як я міг усе розрахувати? Мені було просто не до цього. Звичайно, ще в мого керівника кожен ген окремо продукував білок, та чи працюватиме вся машина, якщо її зібрати по деталях і гвинтиках? Чи притруться вони, чи не почнуть блокувати одне одного? Легко сказати — молекула ДНК У повному своєму складі! Такого ще не було, щоб її відтворили за таким давнім записом. Знаєш, я просто боявся далеко зазирати. Та й зараз ще нічого певного немає, усе тримається на волосинці. («Усе тримається на примхах Маргарити», — подумав він, холонучи). І все ж таки я вірю: вийде!
— І справді, а що як вийде, — підхопила Ірина. — Валерію, та невже тобі не страшно? Який безвідповідальний!
«Вона ревнує…»
Похитавши головою, Ірина замислено накреслила носочком своїх вузеньких туфель коло й раптом сказала:
— Валерію, ти мусиш з нею одружитись.
Він здригнувся від несподіванки. Був певен, що так воно і станеться, а проте бурхливо запротестував:
— Ти збожеволіла! Я тебе кохаю, тільки тебе!
— Зі мною ти вже не одружишся, Валерію. Ти зобов’язаний створити сім’ю для того, хто з’явиться на світ у нашому столітті. Міцну сім’ю, Валерію!
Він палко сперечався, він доводив, що її побоювання перебільшені: стільки малят виростає в дитбудинках! — що це несправедливо, зрештою, звісно, наука вимагає жертв, але ж не до такої міри!
— Наука? Жертви? Хіба я про науку? Та я про хлопчика, лише про хлопчика, бо про науку є кому подбати й без мене.
Тепер він міг і відступитися, бо виклав усі аргументи й всі емоції; розвівши руками, Валерій зітхнув:
— Коли так хочеш… Коли від мене вимагаєш… Звичайно, якщо не вдасться переконати ту жінку народити дитину, тоді… Та я не можу й не хочу тебе втрачати, ми надто розумні й сучасні люди, щоб сваритися. Яке безглуздя! Краще давай домовимось…
Очі в Ірини потемнішали, так було завжди, коли вона страждала від болю: свого, чужого — однаково!
— Вибач, Валерію, мене давно чекають.
Вона легко побігла, ледь схиливши темноволосу голову, замелькала серед молодих берізок, схожа на тихе нічне літайча; біля першого корпусу хтось зупинив її, пішов поряд, допоміг піднятися східцями.
У її відділенні лежали найтяжчі, ті, кого називали «кульбабками» — кволенькі стебельця людських життів, з яких надто сильний порив вітру міг обірвати насінинки днів, котрі ще можна прожити. Вона боротиметься з неправильними діагнозами, безліч разів зважуватиме, кому яку процедуру призначити, й шепотітиме своїм пацієнтам лагідні слова; вона вирине з прірви страждань, тривог і слабких сподівань пізно ввечері, а може, й завтра вранці, провівши біля когось безсонну ніч, не дозволивши собі залишитись віч-на-віч із власним горем. А вона ж таки кохає його…
«Може, я й справді чогось не розумію? — міркував Валерій. — Не усвідомлюю, не передбачаю… А! Емоції, емоції — чого вони варті для серйозної людини?»
До центрального входу він не повернувся. Вибравшись на вулицю через низеньку огорожу, зупинив таксі й, влаштувавшись на задньому сидінні, відчув, що в нього вже немає сил ні сумніватися, ні страждати, ні тим паче когось умовляти. «Дарма, — подумав, заплющуючи очі. — Аби тільки довести до пуття експеримент, усе інше дріб’язок. Усе змелеться, все перетреться…»
Десь на краю свідомості майнуло видиво самовпевненого, аж сп’янілого від успіху молодика, й гостра заздрість до самого себе, ще недавно такого безтурботного, пройняла Валерія.
«Нічого! — заспокоїв себе, — Все матиму, що захочу, й Ірина теж нікуди не дінеться».
Розділ II
ЧЕРВОНА КВІТОЧКА
— Тутті!
Смаглявий хлопчик збігає східцями, і в скісному промінні ранкового сонця навколо його голови спалахує яскравий німб. Мені здається, що довге кучеряве волосся дитини має під вітром, який вривається у розчинене вікно, однак то омана: вікно справді розчинене, але його відгороджує від світу вірусонепроникна перетинка — нас не торкнеться жоден подих.
Хлопчик підбігає до мене, я присідаю, й ми вдивляємось один в одного крізь свої шоломи; я притискаю до свого обличчя Туттіни долоньки, але моє тепло його не зігріває: між нами — два шари пластику.
Між нами — мільйоноліття пройденого людством шляху, пошесті віспи, чуми, холери й прокази; між нами — іспанка, рак, сибірська виразка, СНІД і лихоманка о’ньонг-ньонг; між нами — подолані хвороби минулого й ті, що насуваються з майбутнього. Ми не можемо торкнутись один одного. Бо ж навіть стафілокока на моїх руках досить, аби ця вирвана з мороку віків істота пішла в небуття.
Мигдалевоокий хлопчик у прозорому шоломі й синьому мікробонепроникному скафандрі схожий на пришельця з далекої планети, котрому надто незатишно в земних умовах. Так воно, власне, і є… Тільки далеку свою мандрівку Тутті здійснив у часі, а не в просторі.
— Любий ти мій, сонечко, зайчику… Як почуваєшся?
— Нормально.
— Що ти робив, коли прокинувся?
— Те, що й завжди. Дивився фільми. Там був один новий…
— Про що?
— Про червоненьку квіточку. Про палац, де справджуються всі бажання. О, я хотів би жити в такому палаці! Чому я в ньому не живу?