«Всі вони потроху стають науковими рантьє, що живуть на проценти від зухвалого експерименту, — думає Ірина. — Ось чому я не можу домогтися від них нічого конкретного, нічого такого, що б дало якусь надію на те, що Тутті вирветься із зачарованого кола. Для них важливий пошук, але не результат, їм байдужа доля хлопчика. Я та ще мій братик Валентин — ось і все, що в нього є. І ми таки знайдемо спосіб врятувати його!»
Жалість до цієї заблуклої в тисячоліттях маленької душі так гостро проймає Ірину, що вона жахається своїх недавніх думок. Звідки в ній ця слабкість, ці ганебні сумніви; нехай навколо панує атмосфера гонитви за успіхом і радощами життя, але як вона могла піддатися їй?
Ніколи вона не зрадить Тутті! Хай світле диво непорочного зачаття в епоху науково-технічного прогресу обернулося на гротеск, але ж лишилося диво непорочної любові жінки до маленької дитини, диво самозречення задля того, хто приходить у світ таким безпорадним. Як же тяжко людство доходить простої істини, що над наукою, над благами цивілізації стоїть любов…
То байдуже, що не вона народила Тутті. Вона щаслива піднестися до вищої любові, така щаслива, що навіть знайде в собі сили не зненавидіти Валерія, Та й кого їй, власне, ненавидіти? її наречений помер, а мертвим належить усе прощати. Друге народження в образі директора інституту? Але ж цього іне було. Вдруге можна народитися лише тоді, коли «слово», занотоване в подвійній спіралі ДНК, втілиться у «діло» білків, що творять живу плоть. Нічого такого з Валерієм не сталося, він просто упир, що вийшов з духовної могили, аби тягнути із суспільства живу кров, а упирів мучить невтоленна спрага. «Він не боїться — він заздрить тобі, Ірино, бо ти жива. В твоїй душі нічого не всохло після вашого розлучення».
Ірина з насолодою вмивається холодною водою й розчісує своє пишне волосся: за ті роки, що вона замкнула себе заради Тутті, у неї відросла коса й строга зачіска їй личить. Вона цвіте на самоті, сама для себе, занадто горда, щоб чимось хизуватися перед іншими. Хіба що усміхнеться своєму відображенню у дзеркалі… От ви всі ведете розмови про те, що треба до Тутті пристосувати світ, але ж простіше пристосувати хлопчика до світу — адаптувати його за допомогою Древньої мікрофлори. Вона йому не зашкодить: він народився й виріс серед неї. Віруси, які тисячоліттями спали у надрах пірамід, зроблять живим повітря наших стерильних кімнат, а якщо в горщечок з пропеченою землею кинути зерно із стародавньої амфори, тоді… виросте колосочок жита, квітка конюшини, волошки, маку— бодай одна травинка, лише було б зроблено перший крок назустріч волі, суспільству, нормальному життю.
Але тут і ховається біда… Адже давні віруси можуть виявитися небезпечними для наших сучасників, не марно ж виникла легенда про помсту фараонів тим, хто потривожив їхній предковічний спокій.
«Як же це складно й страшно! — думає Ірина. — А що як ті віруси, котрі Валентин сподівається привезти в запаяних контейнерах, вийдуть з-під контролю і… підуть гуляти світом, сіючи смерть? І де гарантія, що хтось із наших генних інженерів, прагнучи відзначитись, не використає ці віруси як перспективний для мутацій матеріал і не створить химеру, яка накинеться на людський рід? його ж за бактерицидним панциром не сховаєш… Звичайно, кожний, хто працює з небезпечним матеріалом, складає спеціальну присягу не шкодити й зважувати наслідки, але хіба це дає якісь гарантії? Адже й Валерій заприсягався не порушувати етичних норм, відтворюючи древні генетичні програми… Переможців у нас не судять, і, доки так буде, жодні присяги, жодні запевнення нічого не варті. А судити треба саме переможців, судити за самий лише намір вирвати в природи таємницю, не дбаючи про наслідки. Судити треба і мене за те, що я зважилась на такий крок».
Жахнувшись, Ірина у відчаї стискає скроні.
За віщо, за віщо їй ці муки? Вона ж не прагне ні ступенів, ні премій, вона тільки любить маленького Тутті й хоче врятувати його. Чого ж на шальку цієї любові лягає доля людства? Де справедливість? Вона зреклася всіх спокус, чому ж іще й з такого глухого кута має шукати виходу?
«Коли б могла бути сліпою, коли б не відала, що чиню, як не відав того Валерій у своїх честолюбних замірах, коли б перейняла мене духовна глухота, як його однодумців… Але я напевне знаю, що науковий експеримент неможливо втримати в розумних межах; ніколи і ні в чому людство не могло спинитися на півдорозі, а винен завжди той, хто зважився на перший крок. Я буду винна… За що мені така кара? Я ж тільки жінка, створена для любові».
Знесилена, Ірина падає на пластикову канапку, прагнучи останнього блага — сліз. Та навіть їх немає. Вона ніколи не дозволяла собі поплакати, й сльози висохли, лише болючі спазми стискають горло. Заплющитись, сховатися у темряву, забути все…
Чи спала чи не спала, її привів до тями багатоголосий крик. Що трапилось? Так жалісно наукова братія ревла тільки перед екранами телевізорів, коли улюбленій команді забивали гол…
Ірина піднімається, намагається зрозуміти, котра година: не більше трьох— для розваги ще не час. Палюче сонце заливає вузеньку кімнатку з пластиковою пальмою посередині, на ній, ритмічно погойдуються, вхопившись за хвости, дві мавпочки, третя зірвалася й лежить донизу мордочкою на бактерицидному килимчику. Туггі прокинувся? Йому пора обідати.
Братія реве так жалісно, мовби виносять з поля непереможного центрального, і, здається, скандує її ім’я: «Іри-на! Іри-на! О-о… О-о… Іри-на!» Що вони від неї хочуть?
Ірина кидається до вікна.
Оксамитно-зеленим газоном, поблискуючи смаглявим, голеньким тільцем, біжить хлопчик; озираючись на бігу, він підстрибує і, закинувши голову, сміється, когось дразнячи, когось кличучи за собою. Скільки світу, так малюки тікали від своїх занадто суворих няньок.
Хлопчик добігає до червоненької квіточки, яка палає на березі струмочка, і, впавши біля неї навколішки, жадібно вдивляється в таємничу глибінь, де серед чорних тичинок вовтузиться золотава від пилку бджола. Він сповнений захвату, він зачарований, він очей не може відвести від цього неймовірного дива.
— Тутті!
«Як він вирвався? — жахається Ірина. — Невже ліфг і справді був зіпсований? Та ж це — смерть! Тутті приречений…»
Але смерть буде завтра, а поки що золотаво-коричневий хлопчик біжить по яскраво-зеленій траві, тримаючи поперед себе зірвану квіточку, що тріпоче, мов прапорець; і з неймовірним подивом Ірина відчуває, як разом з одчаєм її переймає щось схоже на полегшення: ну от і все, от і по сумнівах… І Тутті перепаде дещиця радощів.
І, відігнавши відчуття жаху, Ірина натискає потаємну кнопку, розчиняє вікно й сідає на підвіконня; підставивши обличчя сонцю й вітру, гукає:
— Мій зайчику, мій любий, радість моя єдина, синочку мій, я біля тебе!
А Тутті відповідає їй щасливим сміхом. Як дзвінко, як мелодійно він звучить у дивній тиші, що настає зненацька…
Мить істинного життя. Заради нього варто страждати. В минулому й майбутньому, тисячі років тому й тепер.