— Ти спочатку пристойну освіту здобудь, тобі без цього все одно ходу не буде. Навіщо вродився таким шалапутним? Ідеї з тебе стирчать, як голки з їжака, а що з того?..
— Еге, так самостійним хотілося скоріш стати.
— Ти посивієш, а хлопчаком залишишся. Працюймо далі! Я записую…
«Що ж, справді, покинув школу… Зате сестричка здобула вищу освіту, й навіть вдягатися могла пристойно завдяки тому, що він допомагає. Ніхто й не здогадувався, що вони сироти: матері не пам’ятають, а батько їх знати не схотів. Вбирали в себе добро по крихті, навіть там, де інші зло знаходили, такими вже, мабуть, вродилися… Ще б їм не пожаліти малого Тутті! Теж сирота…
Так, Василь правий: тут можна хтозна до чого додуматись. Таки ж добре, що робочий день кінчається і скоро пролунає голос начальннка:»Хлопці, виходьте!»
Ну, так і є…
— Хлопці, як справи? Скучили?
— Ніколи було скучать. У камні є велика порожнина, — квапиться повідомити Валентин, чуючись винним за зіпсовану плівку. — І хід до неї досить вільний.
— Звідки ти взяв таке?
— Та я ручуся! Я відчуваю її перед собою, певен, що звідти й вилетіли кажани, від них і аномалія — та сама густа мережа…
— Від кого?
— Та від кажанів, а їх тут прірва. Вони ж посилають ультразвук, спілкуючись між собою, і такий базар зчиняють, що будь здоров! Через те й здається, ніби тут непроникні гранітні брили.
— Ну, хлопче, ти даєш…
— Самі переконаєтесь.
— Що ж, цікаво…
Начальник щось метикує, потім розпоряджається:
— Хлопці, до світу! Ми тут смачнющий куліш зварили, й до нього навіть пиво буде.
— Пийте більше пінне пиво, буде пузо, як барило, — співає у відповідь Валентин.
Він кладе прилад так, щоб було видно його зелене око, й скрадається до протилежної стіни. Граніт під ногами такий гладенький, що здається м’яким. Присівши, Валентин торкається його долонями. «Наче й пилюки на ньому немає, — міркує. — Де ж їх узяти, тих вірусів? Де вони ховаються? Та не будь-які, а давні, ті самі, що від них люди чихали в епоху фараонів. А тут шпацірують цілком сучасні кажани і, звичайно ж, натягують на крильцях та лапках цілком сучасних мікроорганізмів… Ні, не годиться! Це ж треба знайти якийсь зовсім Ізольований від світу куточок, — думає Валентин. — Такий куточок, де віруси могли б зберігатися тисячоліттями… не знаю вже, як це їм вдається. Як вдається маку виростати поряд з подорожником, як вдалося вдруге народитися моєму племіннику…»
Мовчки, штовхаючи поперед себе ящик з апаратурою, повзе Василь, до простору, до людей, до пива й кулішу, не сумніваючись, що його надто говіркий напарник пластує слідом.
Валентин робить ще кілька порухів тілом, і його руки впираються в несподівано шерхлу стінку — дух старої глини осідає гіркотою в горлі. Сиплеться, сиплеться крізь пальці пісок, ніби стужавілі роки, що тут пролинули… Та це ж і є вхід до потаємного поховання!
— Перемога! — радісно шепоче Валентин припалими порохом губами. — Перемога! Таки ж знайшли. Таки ж дісталися.
Повітря дрімотливо-тепле, але зведені над головою руки склепіння не знаходять; навколо — простір, він вабить, вбирає в себе. Пойнятий відчуттям свободи, Валентин уже не рахує кроків.
— Вертайтесь назад, вертайтесь назад, негайно вертайтесь назад, — бубонить десь голос начальника експедиції. — Хлопці! Я покараю вас за порушення правил безпеки.
— Я знайшов велику залу! — голосно каже Валентин. — Я в ній стою й відчуваю, яка вона простора. Я щойно об Щось спіткнувся. Можу й сказати, об що саме: велика, чимось заповнена посудина. Вона важка, я її з місця зрушити не можу.
— Це добре! Але вертайся, наказую тобі, відходь назад, вперед ні кроку. Тим самим ходом і — назад. Ти розумієш, що порушуєш…
«Звичайно! — весело думає Валентин. — Хіба я перший? Щоб зробити відкриття, обов’язково треба щось порушити, інакше чомусь ні в кого не виходить». Уголос каже:
— Вертаюсь.
Ні, начальнику, тобі доведеться ще трохи зачекати, в твого підлеглого є справи. Ще маю особисті обов’язки доброго дядечка перед малим племінником, таким собі симпатичним смуглявеньким Тутті. Добрий дядечко має принести малому дарунок від зайчика, від того, що пробіг тут мільйоноліття тому. Чи ж водяться зайчики в єгипетських пустелях?
Валентин обмацує посудину й занурює в неї обидві руки. Зерно! Тверде, ледь злежане, воно так приємно шурхотить, коли пересипаєш його з долоні на долоню, й солодкий дух хліба б’є в обличчя. Дух літніх розкошів, дух самого життя, парадоксальний у цьому царстві мертвих.
— Вертаюсь! — повторює Валентин, не помічаючи, що причеплений до пояса мікрофон теліпається десь біля ніг. Він квапливо набиває зерном один з маленьких контейнерів, якими його озброїла сестричка.
«Можливо, з цього збіжжя вдасться спекти хліб, і він піде на користь Тутті, принесе якусь потрібну йому інформацію. Яке ще добро тримають зайчики у своїх лапках? Може, десь тут збереглася вода, яку приготували для мертвих? Для того, хто народився двічі, вона стане живою… Кажуть, на грудях якоїсь мумії лежала китичка польових квітів… от коли б і собі знайти таке! Там могло б зберегтися насіння маку або ромашки… Головне, знайти органіку, казала сестричка, а віруси самі переберуться з нею в наш світ. Як домовички в нову хату… Ех, темно, хоч в око стрель!
Який він недотепкуватий! У кишені ж ліхтарик — маленький ліхтарик, який дає потужне світло. Порушення техніки безпеки? Ну, цим нехай лякають когось іншого, а він добре знає, що всі відкриття починаються з порушень. Порушенням більше, порушенням менше…
Далекий гуркіт — ось що почув начальник на чергове своє нетерпляче: «Валентине, вибирайся!» Василь уже встигнув виштовхати з вузького лазу свій апарат для ультразвукової розвідки.
…Валентина відкопали з-під грубого шару піску й каміння тільки на третій день, і начальник експедиції обережно вивільнив з мертвої руки ампулу, заповнену зерном. Згадав, що оператор щось казав йому про давні віруси, що обіцяв їх привезти комусь для дослідів, і сховав ампулу. «Я на цьому не розуміюсь, — подумав. — Привезу й однесу до цитогенетичного центру. Бажання загиблого належить виконати».
Крок за кроком обережно дослідили багату підземну комору, де були посудини з оливою та збіжжям. Більше ніякої біди не сталося. Начальник експедиції знав цю фараонову таємницю: система металевих дзеркал у у гробницях передавала світловий сигнал до фотоелемента, що приводив у дію руйнівний механізм, — і вжив запобіжних заходів. Через обвал перше дзеркало в олов’янній рамі тонкої роботи обірвалося, та про всяк випадок він наказав напнути чорні запинала на всі блискучі предмети.
Це було схоже на традиційний жалобний ритуал: дзеркала запинають, коли в домі небіжчик.
ЗМІСТ
Від автора
Крок вікінга. Оповідання
Простягаю у ніч я руки. Оповідання
Рідна кров. Оповідання
Дар Оріона. Оповідання
Інтеграл Пилипівни. Оповідання
Дощ і сніг. Оповідання
Дядькові спадкоємці. Оповідання
Міхай — одиниця радості. Оповідання
Побудь зі мною. Оповідання
Оповідь про Змія Горинича. Оповідання
Прогулянка. Оповідання
Розтули долоню. Оповідання
Будинок над озером. Оповідання
У центрі циклону. Оповідання
Королева ельфів. Оповідання
Тутті. Повість
