Володимир ДРОЗД
КРОЛИК
Оповідання
Були кролі у Копитка — та загули. Напав мокрець — і пропали. Саменький кролик пережив зиму, сновигав по клітці, наче підрайон, залишений перелітним птаством, виснув на сітці, барабанив об дощате дно, ніби скликав на якусь нараду і сердився, що ніхто не йде.
Якби на нараду, Копиток бігцем побіг би, руки-ноги відмовили — веретеном покотився б, але на жодні наради його вже не кликали, бо пенсіонер. Спершу навідувався новий бригадир, що заступив Семенове місце, припрошував до січкарні або на сівалку — зерно засипати. Копиток хапався за поперек, показував рецепти, виписані дружині його, Софії (сам він, дякувати долі, до лікарів не ходив, бо жив усе життя правильно, ні в що дурне не вдавався). Бригадир співчутливо вислуховував Семена, кивав головою, однак наступного ранку знову зупиняв мотоцикла біля Копиткового двору: людей на підсобні роботи не вистачало. Аж поки Семен правду різонув у вічі:
— І що ви там, угорі, собі думаєте?! Щоб я, Копиток, весь вік на довжностях, та з вилками, як рядовий колгоспник! Що про вас народ скаже?!
Бригадир мовчки сів на мотоцикла — і відтоді вже не зупинявся біля Копиткового двору. Лише тутукне коротко, як побачить Семена в городі, — і мимо. Бач, учений, хай поїздить, хай своєю наукою собак по дворах подражнить, галушкою в горлі хай довжность йому стане! Отоді згадають бездипломного Копитна, що поспішили на пенсію випхати…
Посівна минала, а не згадували, не перепрошували. Город Семен ще восени зорав, першими на кутку й посадили. Нелька, що через рівчак від Копитнів, по-вуличному — Циганка, досі копирсалася на своїй грядці, сама собі картоплю накидала. Семенова Софія, ганяючи з городу курей, злим оком стріляла у бік сусідки:
— А, чортова кров, де ж твої бахури, зальотники, що нема кому й картоплі накидати?! Прокувала вік зозулею, тепер на старість кисло відгикнеться…
Але бурмотіла напівголосно, щоб не долетіло до Пельки, бо так відбриє, що й жити не захочеш.
Посадили город — стали ждати поління. Та ще літа ждали, коли сини із родинами їхатимуть на власних машинах через село у Крим — заночують нічку. І з курортів вертатимуться — нічку чи дві, як робота дозволить, з батьками поділять. Обидва сини Копиткові — у столиці, добро пристроєні. Весь, до нитки виклався був Семен, поки пристроював, хоч сам половину віку проходив у одних штанях, суконних, підшитих хромом із старих халяв. Пливли грошики, наче вода в бакаї після зливи, аж гуло й шуміло: то конкурси, то кооперативи, то машини й килими. Зате ниньки — ого-го-го! — де та столиця, а й там Копитки. Довгоруким у селі прозвали.
Думав, коли на пенсію відправляли: кролів годуватиму, треба синам і далі помагать, бо й по дорозі в Крим порога не переступлять, бензин подорожчав. Тепер один кролик на двох із Софією, розпасся — торба із салом, а не кріль. І все барабанить та дошки гризе. Кожна жива істота весною бунтується, та що жива — тріска на тріску лізе. Нелька гукала через рівчак: «Продайте мені кролика, або кролицю свою принесу, хай погуляє». Тільки ж Софія затялася: «Та щоб мій кролик покривав кролицю тої шльондри, тої підстелюхи, тої трав'янки?! Не буде такого, поки я жива!..» Класовою ненавистю ненавидить Нельку-Циганку. Ох, оці жінки, ніби чогось не поділили. А що було ділити? Семен, якби й хотів стрибнути у гречку, нічого такого не міг собі дозволити, бо бригадирствував…
Весна довго марудила то приморозками, то холодними дощами. Нарешті потепліло — хоч штани знімай і ходи голяка, як дачник. Земля пахла, трава пахла, вода у рівчаку пахла — наче лоскотом лоскотало, аж сміялося безпричинно.
Софія по хліб у район зібралася, на автобус поспішала. Синенький плащ була одягла, черевики модельні (усе невістками дароване, у місті вийшло з моди, а для села й стара мода згодиться), біля дзеркала крутнулася, як сімнадцятка, а потім усе те зняла, у свою потерту шелестючку і гумові боти вбралася й мовчки потеліпала з хати. Воно й правда, треба носити, поки носиться.
— Пивка там купи! — гукнув услід і підхихикнув. Він що, він ще козак! — Розговіємося увечері…
Учора в лавку пиво привезли, то він теж пішов. Але там мужиків уже — як затичок від пляшок. Раніше бувало, поки на довжності состояв, через голови моргне до продавця — уже й пиво несуть. А тепер біля самого прилавка стояв, і правим оком моргав, і лівим, ще й підкахикував, продавцю ж наче засліпило. Пивце тим часом розхапали — Семен тільки облизнувся.
Земля після дощів парувала, дихалося хмільно, мов над балією з бражкою. Софія перейшла місток, прочелепала, не озираючись, через усю вуличку і вже від асфальтової стрічки оглянулася, ніби щось забула вдома. Але якраз підкотив автобус і ковтнув її.
— Ну, тепер свобода! — реготнув Семен, завзято тручи долоні, мовби надіявся добути з них вогню.
Без Софії кам'яниця видавалася пусткою. Копиток кашлянув біля мисника — відлупило біля телевізора. Вийшов у двір, закурив, сперся на тинок. Людей не видно, наче вимерло село: хто в полі, хто на базарі. Тільки Нелька по той бік рівчака ходила по грядці з сапою в руці, мабуть, квасолю садила. Коли нагиналася, щоб кинути квасолину, край спідниці повз угору, відкриваючи сліпучо-білі литки, і сонячні зайчики від них стрибали по шибках Семенової хати. А може, то ввижалося, було пороблено Копитку, бо Нелька-Циганка і наворожить, і приворожить.
Парувалися ластівки в небі, над городом, трава, любисток і півонія росли, як на дріжджах. «Ходи, ходи, ходи!» — кликав, аж задихався, соловейко солов'їху. Шпаки на груші гомоніли про щось сороміцьке, бо раптом умовкали, зиркали вниз, на Копитка, і хихотіли дрібно, ніби і їх весна лоскотала. Ставало парко, аж млосно. Семен зняв куфайку, повісив на одвірок. Зайчики од Нельчиних литок блискали тепер йому в очі, паче фари зустрічної машини, і Семен нічого, окрім тих зайчиків, не бачив. «Уже ж не молода, чортова Циганка, а блискає,— затягся димом і сплюнув спересердя. — Не молода й худюща, наче драбина, а як получка в колгоспі — парубків повен двір, як собак біля бойні. Вип'ють — і біжать до Нельки. Магнітом їх до неї тягне, чи що…»
Скільки Нелька в селі (а вона з переселенців), стільки Копиток і воював з нею. Кричав у бригаді, навіть по столу стукав: «Погаси, Нелько, свій червоний ліхтар, бо постановимо й виселимо к чортовій матері!» Дарма що сусідка, а за стільки літ і межі не переступив, навіть на роботу кликав з вулиці, щоб ніхто нічого не подумав. Якось, отакої ж весни, ніс воду від криниці, а та бісова Циганка через тин (груди — як подушки на штахетинах): «Що ж це ви, Семене Миколайовичу, ніколи до мене й не зайдете?» Він відра поставив на дорогу, розігнувся: «Кажуть, Нелько, поріг у тебе високий, з порожніми руками не переступиш, а мої сини — в столиці, життя там дороге, культурне, помагать треба, кожна копійка на учоті». Підкусив ніби. А їй хоч би що, засміялася: «Невже б я з високого начальника та грошима брала? Для вас, Семене Миколайовичу, безплатно…» Він одірвав очі від подушок на тину, вхопив відра і побіг підтюпцем, щоб не чути безсоромного Нельчиного сміху…
Тепер йому свобода по всіх параграфах, тепер — що душа забажає. Не треба думати, що народ скаже і як угорі відлуниться. Домашня ревізія, звісно, не дрімає, але коли ще та Софія з району повернеться. Ноги мліли й підгиналися в колінах, але вперто несли Семена до рівчака.
Закурив знову, для солідності, хоч тютюн здався прісним, як трава, зиркнув по сусідських городах і засолодив молодим, півнячим тенорком:
— Квасольку садиш, Нелько?
— Горох, — одказала, не розгинаючись.
У роті Копитку пересохло:
— Ходи, Нелю, до мене — кролика дам…
Жінка випросталась і довго мовчки дивилася на Семена. Що в її погляді, Копиток не бачив, бо піт з нього юшив, очі виїдав.
— Прийду…
Семен повернувся, подріботів стежкою за хату, узяв кроля з клітки. На веранді кинув його в порожню балію, накрив кружалом. Поправив ковдру на залізному ліжку (тут він спав улітку), сховав до кухонного столика брудні тарілки. На веранді, нагрітій сонцем, дихати не було чим.
Нелька помила руки в рівчакові, плеснула в обличчя, втерлася ріжком хустки. Ішла через Копитнів город, наче щодня його топтала.