— Вдячний за це, ярле, — чаклун схилився в поклоні, тому що розумів, що ці люди люблять, коли їх шанують. — Я пройшов довгий шлях, щоб потрапити сюди. По дорозі зустрів декілька істот, які ставали мені на шляху, але моя воля була сильнішою, ніж їхня. Попри все, вдячний вам за те, що виділили для мене шатро із ліжком, аби я міг відпочити. Гадаю, когось іншого ви давно б уже вигнали. Попрошу у вас лише один раз, тому що повторювати не звик, та й сенсу, як бачу, не буде: дозвольте зустрітися із друїдом, адже я не просто потребую, а й заслуговую на цю зустріч. Якщо ж у вас усіх є сумнів стосовно моєї доблесті чи відваги, можете кинути мені виклик. Будь-хто, тут і зараз.
Усі мовчали, здавалося, навіть вогонь, що горів у чашах, перестав тріскотіти. Ярл, який затамував подих при словах чаклуна, видихнув, подивився на своїх радників, які сиділи поруч. Їхні суворі, обвітрені обличчя були здивовані і вражені. Мало хто мав нахабство кинути виклик у великому домі ярла. Відізватися могли й усі, проте, ніхто не наважувався. Чутка про те, як цей чоловік розправився із драконом, розбіглася швидше за вітер, що свистів надворі.
— Дійсно, твоя відвага варта богів, — голос ярла порушив тишу, яка панувала за столами. — Ти схожий на героя із легенд, які мені розповідав батько. Тоді я не вірив, думав, що мене намагаються обдурити. Але коли бачиш, як людина власноручно вбиває дракона — будь-які легенди та міфи стають реальністю.
Присутні мовчали. Навіть найбільш запальні та буйні скагірці затамували подих, чекали на слова ярла.
— Я не знаю твого минулого, вбивце дракона, і ніколи не чув про тебе, — сказав ярл, при цьому дивлячись не на Фалміна, а на присутніх мужів. — Однак хто ми такі, аби судити за щось людину, яка врятувала мешканців Ольйорна, ризикуючи власним життям.
Нарешті дехто із присутніх згідно забурмотіли, схвально кивали, перемовлялися між собою.
Після тривалого обгворення, ярл Харольд підвівся, стукнув келихом об стіл. Це означало, що він прийняв рішення, а за мить, озвучить його.
— Фалміне із Мальгарда, переможець дракона й рятівник нашого поселення. Я, як володар цих земель, при всій повазі до тебе, даю згоду на зустріч із друїдом, — коли дехто із присутніх схвильовано зашепотівся, ярл продовжив. — Але якщо Грудрір відмовиться від цієї зустрічі, ти не станеш наполягати і покинеш Ольйорн. Прошу всіх прийняти це рішення і не заперечувати.
Чаклун під нарощувані вигуки радників та воїнів, що сиділи за столом, посміхнувся і, не чекаючи розвитку подій, вийшов із зали.
Гор заводив вухами, погода в цих місцинах йому абсолютно не подобалась. Тим не менш, кінь був радий, що господар забрав його із собою до Скагіра, не залишивши свого вірного друга в Благандії. Тварина спокійно перенесла декілька днів у морі, тому із цим проблем не було.
Фалмін був змушений вирушати негайно, адже за словами місцевих, погода із кожним днем погіршувалася. Справді, за ці дні чаклун багато говорив із Хрогом, почув чимало цікавого про традиції скагірців. Але всьому хорошому завжди приходить кінець. Навіть не зважаючи на заперечення Хрога, якому чорноволосий запав у душу, Фалмін не мав наміру затримуватися.
Чаклун поправив сідло, перевірив чи закріплені вудила і чи надійно попона, яка захищала від холоду, закриває тіло коня. Запевневшись, що все гаразд, наостанок оглянув арбалета і скриньку із бомбами. Усе було готове до відправлення.
З боку поселення, прямо від воріт до нього біг Хрог, який ці декілька днів не відходив від гостя. Хільга не забороняла, навпаки, говорила, аби юнак побільше спілкувався з їхнім рятівником. Сама жінка рідко заводила розмову з чужинцем, лише періодично готувала для нього їжу й відносила до самотнього шатра, яке розмістили одразу за частоколом. Розмови між ними не було, взагалі. Вона ще й досі не відійшла від смерті чоловіка, а Фалмін розумів те, тому й не намагався щось робити.
— Ну як, готовий? — запитав одразу Хрог, гладячи Гора по носі. — Ти спорядився в довгу дорогу.
— Так, юначе, адже вона й буде довгою, — відповів Фалмін, кивнувши на знак привітання. — Тобі так не холодно? Мені в сорочці і куртці не тепло, а ти лише в якійсь накидці.
— Я тут виріс, чоловіче, — усміхнувся хлопець, високо задерши носа, — як-не-як, умію ладити із такою непогодою.
Фалмін промовчав, лише усміхнувся. Чаклуну подобався цей хлопчина, подобалась його енергія та кмітливість. Щодо малого Івара та юної Герди, то чоловік рідко з ними бачився. Однак інколи малий разом із сестрою провідували чаклуна, розпитували про Благандію і його подвиги. Відповіді Фалміна були короткими й мало цікаві. Принаймні він так думав.