— До речі, прийшов тобі сказати, що саме я буду твоїм провідником до друїда, — сказав як ні в чому не було Хрог, на що Фалмін від здивування підняв брови.
– І хто віддав такий наказ?
— Уяви собі, я. Просто вирішив, що зараз дорога вся в заметах, а знайти шлях без вказівників — майже неможливо. Доведу тебе до Орлиного хребта, а потім поверну назад.
— А що воно — Орлиний хребет?
— Гірський хребет, який тягнеться із півночі на південь. Доволі велика дурня.
— Не висловлюйся. Забув, як отримував стусанів за таке від матері?
— Пфе, — хлопець скривився, намагаючись вдати із себе безстрашного, — як тільки я стану повнолітнім — одразу піду до війська ярла. Тоді Хільга перестане мені вказувати. Буду лаятися стільки, скільки захочу.
— Як скажеш.
— Не віриш?
— Вірю, хіба не видно?
Хлопець, помітивши насмішку в голосі чоловіка, ткнув його ліктем, надувся. Фалмін погладив його по голові, запригнув у сідло.
— Ну що, готовий вирушати?
— Уже? — здивувався Хрог. — Але ж я не готовий!
— Ти ж майбутній воїн, а справжні вояки, юний Хрогу, повинні вміти збиратися дуже швидко.
Хлопчина, трішки повагавшись, дременув щодуху до поселення. Фалмін, не поспішаючи, під'їхав до воріт, зупинився, сперся на луку сідла й став чекати. Хрог залетів до хати, широко відчинив двері. Одразу почувся гнівний крик Хільги, яка сварила сина за те, що той впускає холод усередину. Фалмін терпляче чекав, час від часу чув, як у хаті метушиться хлопець, а сестра чи мати кричить. Краєм ока чаклун помітив, як скагірці, які ходили довкола, подивлялися на нього. У жодному погляді не було дружелюбності. Він знав про це, а тому намагався не звертати уваги. Зрештою, той факт, що Фалмін врятував цих людей від страшної смерті, не робили чужинця для цих людей свояком.
— Уже в дорогу? — хтось запитав позаду, Фалмін повернув голову й побачив ярла, який весь в хутрах, із супроводом йшов з боку пристані. — Ти швидко нас покидаєш, воїне. Не передумав? Обдумай це рішення.
— Це важливо, пане, — сказав чорноволосий, поклонивши головою. — Час не чекає.
— Як і справи, які варто робити, — погодився Харольд, зупинившись біля самої морди коня. — Підеш сам, чи вже встиг набрати добровольців?
Цієї миті з хати вилетів Хрог, який встиг одягнути хутряну накидку, чоботи з лосячої шкіри, а також взяти із собою лук зі стрілами та похідну сумку. Побачивши ярла, хлопчина моментально схилився в низькому поклоні.
— Пане Харольде, велика честь, бачити вас! — крикнув він.
— Хрог, син Бевульфа, — сказав ярл, коли малий підвів голову. — Як завжди шукаєш пригод для себе, а?
— Так, пане. Вирішив супроводити нашого гостя до Орлиного хребта, щоб він не заблукав.
— А сам то ти часто там бував? — запитав один із бородатих чоловіків, що стояв за спиною ярла. — Я чув, що ти майже завжди був у поселенні.
— Неправда! — заперечив одразу Хрог, хоробро дивлячись у вічі чоловікові. — Я періодично виходив на полювання…Із батьком.
— Твій батько був одним із найкращих, Хрогу, і я буду радий, якщо ти станеш таким, — сумно промовив чоловік.
— Я не підведу вас і його пам'ять, ярле, — сказав більш спокійно хлопчина.
— Сподіваюся на це. Фалміне, — Харольд звернувся до чаклуна, якому вже не терпілося відправитись у дорогу, — дякую тобі ще раз за все, що було зроблено. Сподіваюся на нашу найскорішу зустріч.
— Взаємно, ярле Харольде.
— У добру путь.
Хрог підійшов до чаклуна, почав чогось чекати. Фалмін, збагнувши, подав йому руку, допоміг всадитися позаду себе в сідлі. Ярл усміхнувся, задоволено закивав головою.
— Як у баладах та легендах: «…двоє на коні, двоє в полі бою». Щасти.
Фалмін, піднявши руку на знак прощання, причмокнув до Гора й той рушив вперед. Вже із самого початку Хрог взяв на себе керування, те й діло вказуючи руками, куди потрібно їхати. Чаклун, будучи на чималій відстані від поселення, озирнувся. Побачив, що хтось стоїть у воротах і дивиться на них. То була Хільга, яка, скоріше за все, вийшла провести сина. Йому здалося, що навіть звідси видно її сльози і він розумів, за ким саме плаче ця жінка. Було не важко здогадатися, адже за Фалміном ніхто й ніколи не плакав. Принаймні, цей наївний дурень завжди так думав.
Хрог вів Фалміна все далі на північ. Вони оминули декілька поселень, що траплялися на шляху, але не зупинялися, оскільки часу не було. Їли та спали, можна сказати, прямо в сідлі.
Місця, які вони проїжджали, не можна було назвати мальовничими. Скагір славився своїм сніговим покривом, який майже ніколи не зменшувався, а навпаки, збільшувався. Зима лютувала на цьому острові дев'ять місяців у рік, а інші три були більше схожими на осінь, аніж на літо. Довкола вирував сніг, якого не перестаючи ганяв вітер.