— Ні, володарю, стій! Ми твої піддані! Вірні служниці твого володаря!
Фалмін не зупиняючись відповів повним ненависті голосом:
— У мене немає повелителів. Я сам володар свого майбутнього.
Він дійшов до печери, увійшовши в темряву, де звикнувші до вічного мороку очі одразу помітили відьом. Ті шмигнули на всі боки, як миші, але від Благандійського Чаклуна втекти вже не могли. Меч опустився на шию першої відьми, яка попалася під руку. Голова покотилася по землі, залишаючи кривавий слід від крові. Цього б вистачило, але він не хотів залишати цих чудовиськ у живих. Вони достатньо наробили лиха в цьому світі.
Ніякого милосердя.
Над Відьминою горою залунали страшні звуки різанини й передсмертні крики. Фалмін повинен був нарешті дізнатися правду.
Біль. Величезний біль пройняв його тіло й стальною хваткою тримав горло стиснутим. Не міг нічого сказати, лише спостерігав.
Навколо розгорнулася битва. Величні війська кидалися один на одного, вгору здіймалося сотні стріл. Всюди кров, смерть. Воїни кричать, помирають на очах у полководців, які спокійно спостерігають на пагорбах за битвою десятків хоругв, корпусів і загонів.
Порятунку немає. Прийшов час Смерті й Розбрату.
Голос був шиплячим та віддаленим, у ньому чулося переконання у своїх словах, які відбилися в голові Фалміна.
Рідні тобі люди загинули, знову настане час Незнання. Ти поринеш у пітьму, до царства Смерті. Ти сам серед вогню, який розростається навколо. Ти сам у той час, коли вирішується доля всього живого.
«Ні! Ніколи! Не здамся і не піддамся!»
Ти вже наш. Ти маєш силу, яка належить нам, Фалміне, Віснику Смерті.
Він стояв посеред поля битви, навколо лежали сотні, а то й тисячі трупів, над якими нагло літали ворони. Не в змозі витримати цієї картини, Фалмін побіг. Не знаючи куди, адже не знав, де взагалі перебуває. Темрява накрила його, чаклун відчув, як позаду мчить вершник. Почувся крик, схожий на рев дракона і шипіння змії. Всередині все похололо, він не хотів повертати голову, але через силу зробив це і жахнувся.
Позаду, через встелене туманом поле битви мчав одинокий вершник у темних як ніч латах. Плащ його був у багатьох місцях розірваний, а очі темного коня світилися чорною злобою. Шолом не мав розрізів для очей, як і в Іклахая.
Вершник, тримаючи в руці довгий пернач, гнав коня по полю і по тілах загиблих. Він прямував до Фалміна, який вихопив меча, став в захистну стійку, виставивши вістря вперед.
Лють та Презирство. Їх неможливо перемогти. Багато обраних намагалося протидіяти Полеглим Янголам, але ніхто не мав достатньо сил. І ти нині слабкий, також загинеш, а тому прийми це, стань одним із нас!
Темний воїн на мить зупинився, побачивши рішучість в очах Благандійського Чаклуна, а потім вдарив коня по боках п’ятами й помчав, люто закричавши. То був крик, подібний вітрові, який зносить стріхи хатів і нищить посіви. Було відчуття, наче все нутро Фалміна перевернулося. Загуділи дерева, стало чутно сотні голосів, які злилися в одну єдину пісню. Пісню про Смерть. То співали мертві.
Дракогор був вже близько. Розмахував перначем, очі його коня засвітилися кольором неба. Фалмін напружився, виставив ліву ногу вперед, знайшовши опору і вже замахнувся мечем, аби підсікти коня.
Цієї навали тобі не спинити. Прийми в себе цю силу, ненависть і відчудження. Прийми. Прийми! Стань одним із нас!
Пернач зі свистом налетів на меча. Цієї миті все потемніло, було відчуття, наче Фалмін падає в чорну діру, яка повністю його всмоктує.
Смерть і Ненависть повисли в повітрі. Вони біжать по небу, розсилаючи своїх вірних слуг. Це дві сестри, які пожнуть криваву данину із цих земель. Приєднайся до нас, стань нами, стань володарем Смерті та Ненависті…
Фалмін винирнув зі сну як із морської хвилі, почав хапати повітря ротом і віддихуватися після видіння. Навколо нього певний час не було нічого, окрім темряви, лише з часом стали видимі казан, печера відьом, відчинені ворота й краєвид із високої гори. Поруч лежали тіла бестій, а голови були складені біля казана.
Чаклун підвівся, хитаючись, намагався знайти опору, але не втримався, зачепився і впав, боляче вдарившись колінами об камінь. Застогнав, проганяючи сліпу лють і ненависть, які чомусь миттєво спалахнули в його тілі.
Фалмін поглянув на небо, здалеку все ще було чутно грім і бурю, які наче велетні крокували землею, змітаючи все на своєму шляху. Він не міг спинити її, був занадто слабким для цього. Але тут перед очима винирнув образ доньки, яка похмуро та налякано дивилася на нього. Ці очі змусили зібрати силу в кулак і підвестися.