— Фалміне, спокійно. — Хольдар разом із іншими почав поволі відступати назад, рука помалу потягнулася до меча, але виймати його не поспішала, — Заспокойся, хлопче.
Чорноволосий не чув, замість цього різко глянув на Карсіля, загарчав, наче дикий звір. Пошрамований не рухався, паралізований страхом стояв на місці.
— Хлопче…
Почувся крик. Карсіль завив, дикими очима подивився на куксу і обрубок руки, що валявся на землі. Тієї ж миті драконяча рука Фалміна зімкнулася у нього на шиї стальною хваткою, підняла вгору тіло чоловіка, наче ляльку.
— Невдаха! — гаркнув не своїм голосом хлопець, і тоді ж одним рухом зламав Карсілю шию.
Хольдар і Еріс не встигли отямитися, як між ними метнулася тінь. Фалмін промайнув повз них так швидко, що коли вони почали обертатися, щось уже кричало. Це був Еріс, а кричав він через меча, який зайшов йому у спину і вийшов в області живота. Фалмін смикнув, розширивши рану, на землю випали тельбухи і потік крові.
Тоді драконячі очі, розширені від ненависті та злоби, зиркнули на Хольдара. Скагірець тримав в руках меча, важко дихав, адже мозок відмовлявся вірити у побачене. Попри це, чоловік намагався побороти страх, став у захисну стійку і подивився Фалміну у вічі.
— Хлопчику, досить. — сказав так, як говорив завжди, коли заспокоював учня після важких тренувань або невдач, яких той міг зазнати, — Це я, Хольдар.
Фалмін дивився на нього віддалено, наче не впізнавав. В очах грав дикий вогонь, який був готовий спалити душу того, хто у них зазирне.
— Фалміне…
Хольдар не помітив руху, який зробив його учень, але відчув різку біль в області горла, із якого за мить вибухнула кров. Захльобуючись, чоловік впав на коліна, випустив із рук меча, намагався закрити рану, але руки вже не слухалися. Перед задурманеним поглядом постала розмита фігура, в носа вдарив замах смерті. Фалмін і був нею.
— Учню…
Удар. Голова Хольдара покотилася закривавленою землею, лишаючи цівку крові. Фалмін спинився, завмер на місці, подивився на тіла вбитих вчителів поглядом, повним байдужості. Відчував, як тіло трансформується, змінюється та вкривається лускою, віддаючи нелюдською біллю. Якоїсь миті щось спалахнуло всередині, розриваючи нутрощі. Голова пульсувала, наче мала зараз вибухнути. Фалмін не витримав, впав на землю, не в змозі поворухнутися.
Перед очима почало мутніти, біль відступив на другий план. В голові поповзли образи драконів, вогню та смерті. Він не міг нічого сказати, хоча на мить, на зовсім коротку мить в свідомості Фалміна прокинувся ось той хлопчик, який потребував допомоги і хотів закричати, благаючи про неї.
Коли його розум майже остаточно помутився, а в очах почали виникати темні плями, почулися чиїсь кроки. До нього підійшов високий чоловік в плащі, схилився, оглянув настільки критично та безпристрасно, наче бачив таке неодноразово. Фалмін хотів задерти голову, аби поглянути, але сил не було і на це. Замість цього почув віддалені, сповнені байдужості слова, які голкою врізалися в мозок.
— Ти пройшов Останнє Випробовування, учню. Відтепер розпочнеться твоє справжнє навчання, і врешті ти виконаєш своє покликання, задля якого я колись подарував тобі життя.
Фалмін, почувши ці слова і збагнувши, хто їх сказав, відключився.
Тоді, десь в небі, розправивши крила та роззявивши клюва, протяжно закарчав ворон, віщуючи усьому живому смерть.
Він знову випірнув із видіння, провів рукою по своєму животі і, глянувши на руку, побачив кров. Власну кров. Стогнучи і проклинаючи все на світі, оглянув своє тіло і побачив, що воно все покрите ранами. Фалмін лежав у калюжі власної крові, він із відразою відкотився подалі від казана. Голосно закричав, в безсиллі намагаючись піднятися, але зрозумів, що це безнадійно.
— Ну невже я так ось здохну? — закричав кудись вгору, дивлячись закривавленими очима на темне небо, із якого будь-якої миті могли забити блискавки.
Спалахнула перша, яка вдарила прямо у ворота і ті зайнялися яскравим вогнем. Фалмін спостерігав за цим буйством стихії і розумів, що починає втрачати свідомість. Спробував відповзти подалі від вогню, який почав розповсюджуватись від воріт до нього, але руки перестали слухати, а ноги взагалі відмовили і здавалися безкорисним баластом. На нього дивилися десятки очей.
— Анарель! — закричав щосили, перед очима почало пливти знайоме обличчя. — Катрін!!! — заволав знову, згадавши образ покійної дружини, яка за ці всі останні роки ніколи наскільки точно не виникала у його свідомості. Адже він відганяв спогад того страшного дня…