Ельгіда!
Фалмін зупинив коня, але це не був кінець. Далі почулося шипіння і різкий удар. Хтось впав на міст і голосно кричав від болю. Не витримавши, чаклун пришпорив коня і помчав назад, де саме схопили за волосся жінку.
Та, що жива, та, що приносить життя, нині ж його втратить від твоєї руки!
Фалмін вискочив із туману, але мосту вже не було. Тепер на цьому місці стояло велике дерево, під яким сиділа жінка із розпущеним чорним волоссям. Він зупинив коня, зіскочив на землю, підбіг до неї, сподіваючись, що це Ельгіда. Але це була не його донька.
— Я давно чекала нашої зустрічі, — сказала жінка дзвінким голосом, схожим на шум річки. — Нарешті ти прийшов, Фалміне із Мальгарда.
Він завмер, вдивився у холодні, неймовірно спокійні і водночас засмучені очі. Побачив у тому погляді себе, впав на коліна. Жінка нерухомо дивилася на нього, наче очікуючи неможливого. Чоловік збагнув одразу, хто зараз перед ним. Не раз уже втікав від цієї жінки, яка крокувала за ним все життя. А зараз наздогнала, тому що він просто втомився від неї ховатися.
— Ти здивований? — запитала холодно та виважено, наче готувала для нього цю фразу сотні років.
— Ні, пані, не здивований, — відповів він спокійно. — Навіть потішений.
— Гадаєш, я допоможу тобі очиститися від крові, що засохла на твоїх руках?
— Ні, пані…
— Ти побачив усе, що повинен був, Фалміне із Мальгарда. І згадав усе те, про що так хотів забути. Такі умови життя, вбивце драконів. За все потрібно платити.
— Знаю, пані…
— Боїшся?
— А є сенс тебе боятися?
Вона мовчки усміхнулася. Самими лише очима, у яких при цьому продовжував вирувати холод і спокій.
— У тебе занадто багато запитань, Фалміне, і повір, далеко не кожному я дозволяю їх ставити. Однак ми доволі близькі з тобою, а тому відповім на одне, будь-яке.
Фалмін уже хотів щось сказати, але запнувся. Жінка уважно дивилася на нього, здогадувалася, що саме запитає цей чоловік, але, як би то не було дивно, вперше за своє вічне існування, прогадала.
— Чого боїшся ти, Володарко Мертвих?
Це запитання вивело Смерть із рівноваги, змусило навіть розгубитися, задуматися. Фалмін збагнув, що потрапив точно в ціль, а вона, попавшись на це, була змушена відповідати.
— Боюся забуття, Фалміне. Боюся бути нестрашною для вас, людей, які вірять в мою силу та владу над цим світом, — вона дивилася на нього виважено та спокійно, однак навіть він відчув, що Смерті стало не по собі. — Ну що, тепер ти задоволений?
— Боги існують, поки у них вірять. Так само із тобою, — зрозумів Фалмін.
Смерть довго дивилася на нього, трішки розгнівана власною слабкістю, яку проявила перед людиню. Але дивне відчуття не полишало її, змушувало відкинути злість. Хотіла допогти цьому чоловіку, адже мав він погляд холоду і темряви. Погляд Смерті.
— Дивна ти людина, Фалміне. При зустрічі зі Смертю не спитав ти про дитину, а лише про те, чого я боюся. Чи не дивно це?
— Я і сам зможу врятувати доньку, а ось про твої страхи знає далеко не кожен.
Смерть усміхнулася самими очима, глянула на могутнє дерево, яке розкинуло в усі боки своє велике гілля.
— Ми близькі, Фалміне, — вона не відводила погляду від дерева, зірвала маленький листочок, який у її долонях одразу почорнів. — Саме через це ти можеш зі мною говорити. Саме зараз. Говори, тільки не квапся. Прошу. Часу у нас вдосталь.
Смерть дала Фалміну почорнілий листочок, обережно поклала його в руку чаклуна. При першому ж доторку листок знову позеленів.
— Усе те що я бачив…Спогади, про які я хочу забути… Минуле, що женеться за мною. І воно, якби я не старався, завжди буде наздоганяти. Минуле ніколи не відпускає нас.
Він підвівся, відвернувся. Відчув у себе на спині її погляд. Затремтів.
— Чому у своїх снах я бачу Ельгіду із драконом. Це пов'язано із нашою кров'ю, із історією нашого роду?
— Ти бачиш лише поверхню озера, Фалміне, — Смерть підійшла до нього, подивилася своїм холодним поглядом. — Але ніколи не намагався заглибитися і побачити, що ж на дні. Лише людина, яка буде готова віддати все, зможе дістатися до глибини.
— Ти бачила її? — запитав тремтячим голосом.
— Бачила.
Чоловік закусив губу, нахмурив брови, згадавши перед собою личко своєї доньки. А збоку тут-таки з'явилося обличчя Катрін…Тепер, коли він знову нагадав собі, коли відчув знову ті ж емоції, вона ніколи не полишить його, не пробачить.
— Вона тримається, Фалміне, але вкрай потребує твоєї допомоги. І порятунку.