Він витягнув меча, підійшов до продовгуватої шиї, на якій було видно результати вибуху бомби — рвані рани й опіки, які навіть для дракона могли бути смертельними. Намагаючись перебороти біль у нозі, Фалмін став навпроти дракона й виставив меча перед собою.
— Розплющ очі, драконе. Хочу, аби ти подивився на мене, — наказав чоловік, на що поранений змій повільно розплющив свої очі. На Фалміна подивилися вертикальні зіниці. У тому погляді читалася неприкрита ненависть та злість, відчай та безсилля.
— За що ти…вбиваєш…нас? — захлинаючись кров'ю запитав дракон.
— Ви вбиваєте простий люд і палите села, — відповів без емоцій Фалмін. — Ви заслуговуєте на таку смерть.
— Я…не…вбивав нікого…я нікому…нічого…не робив…
— Плювати мені на це. Тим паче не вірю я тобі, драконе. Хай би що ти мені не сказав. Вбивати — це твоє покликання, природа твоя, а іншим ти бути не можеш.
— Як же ж мало ти…знаєш про нас… — дракон знову забулькотів, виблював кров, яка потоком лилась з його пащі.
— Ти знаєш, хто я такий? — запитав чаклун.
— Так…знаю…вбивце… — простогнав дракон.
— Ось і добре, — сказав Фалмін. — Скажи, як тебе звати, аби твоє ім'я не було забуте.
– І яким це чином воно стане відомим?
— Виб'ю його на твоєму черепі, перш ніж продати, — без жодного докору сумлінь відповів Фалмін.
Дракон, вражений таким нахабством, розізлився, заричав і напружився, збираючи усі свої сили, щоб піднятися. Проте Фалмін, очікуючи цього, всадив меча йому між очі. Натиснув сильніше й витягнув, проливши на підлогу чимало крові, яка була цінним складником чародійських еліксирів. Дракон, востаннє вдихнувши повітря, завмер. Він дивився очима вже кудись в темряву, в інший світ, де немає такої жорстокості та болю.
Чаклун втомлено опустив голову, сплюнув і вилаявся, побачивши, що по камінню, на якому він сидить, тече цівка крові. Його крові.
— Треба перев'язати, — пробубнів, — але перед цим мені потрібна голова змія.
Переборюючи біль та безсилля, Фалмін важко підвівся. Повільно підійшов до мертвого дракона, який навіть зараз здавався загрозливим противником. Йому на мить стало не по собі, адже згадалися попередні істоти, яких він вбив. Їхні мертві тіла та скляні очі. Чаклун забрав життя тих істот, аби самому вижити. Це єдине, що він умів робити досконало.
— Пробач, брате, але потрібно на щось пережити цю зиму, — сказав Фалмін безкольоровим голосом, беручись відрізати кинджалом голову дракона.
Місто Ревентон ніколи не славилось своєю гостинністю, тому юрба озброєних охоронців, які оберігали лорда Сільгіра, не була дивиною. Один із них, із довгим сивим волоссям, кинув неприязний погляд на новоприбулого вершника, який повільно заїхав до двору замка. Біля сідла висів великий пакунок, обмотаний мотузкою.
— Сільгір у себе? — крикнув з сідла чоловік, закутаний у декілька накидок і плащ.
Сторожа повільно оточила його, тримаючи руки на руків'ях мечів, але вершника це не хвилювало.
— А хто питає? — запитав грубо той же сивий чолов'яга, підійшовши прямо до морди коня.
— Передайте, що я чекаю тут, у дворі. Нехай поквапиться, у мене його трофей, а в нього — мої гроші.
Сивоволосий ще трішки постояв, подумав над словами приблуди і, хмикнувши, дав німий наказ своїм підлеглим, аби ті покликали володаря.
— А звідки мені знати, що ти не вбивця якийсь, а?
Вершник повільно повернув голову до командира, у погляді його не було нічого дружнього.
— Я і є вбивця, але людей вбиваю в крайній необхідності, — відрізав чужинець, на що командир набрав повітря в груди й сплюнув коневі під ноги.
Із замку вийшов світловолосий лорд Сільгір. Його супроводжувало ще щонайменше шестеро гвардійців з алебардами й слуги, які трималися дещо позаду. Фалмін вже й забув, як його гидувала ця свиня. Але замовник є замовник.
— Чаклуне, а я вже гадав, що тебе пошматував той дракон, — замість привітання сказав лорд, підло усміхаючись, — але схоже, що ти прибув з гарними новинами, чи не так?
Вершник замість відповіді відв'язав клунок, який глухо впав на землю.
— Забирайте ваше замовлення, — сказав, — сподіваюся, ви також виконаєте свою частину умови.
За наказом Сільгіра вояки, які стояли поруч, взялися розмотувати мотузки й за мить усі побачили срібно-білу голову дракона. Деякі із охоронців почали перешіптуватися і кидати на вершника занепокоєні погляди. Сільгір усміхнувся, а його запливші від жиру очі засяяли.
— Ах, яка краса! Певно, це ще молодий дракон, якщо має таку малу довбешку! Однак, це саме те, що потрібно для моєї колекції диковинок і рідкостей, — його захват був неподільним. — Ти чудово впорався, чаклуне! Нагорода буде відповідна.