Один із слуг, який мовчки стояв в стороні, передав лорду мішечок, якого останній кинув Фалміну.
— Твої чесно зароблені триста крон, — сказав Сільгір, проводячи поглядом охоронців, які заносили до замку голову дракона. — Важке було полювання?
— Як і інші, пане, — коротко відповів чаклун, повісивши мішечок собі на пояс. — У вас більше немає до мене запитань? Добре. Тоді, гадаю, я можу бути вільний?
— Зачекай, чаклуне, ще одну хвилинку. Спішся, є розмова.
Фалмін, який вже сподівався швидше поїхати звідси, важко зітхнув, зліз з коня, обережно стаючи на землю пораненою ногою. Сільгір, помітивши це, посміхнувся в злостивій посмішці.
— Бачу, він задав тобі жару.
— Це вже не важливо. У чому питання? — запитав Фалмін після легкого поклону, як того вимагав етикет.
Сільгір махнув недбало рукою своїй варті, аби ті йшли до замку, а сам впритул підійшов до чаклуна. Від лорда смерділо жиром, тому Фалмін ледь помітно відсторонився.
— Гібдіральд Сав'єр, він же званий Гібді Рудобородим. Чи знайома тобі ця персона.
— Припустимо, що знаю. — повільно проговорив Фалмін, у якого одразу виникло неприємне відчуття.
— Якщо знаєш, то хочу довести до твого відома, що цього коротуна завтра мають повішати. Випереджаючи запитання, скажу, що вішати мають за контрабанду, спроби підкупа і вигукування прокльонів в мій бік. — Сільгір легенько нахилився в бік Фалміна і прошипів, — А я, знаєш собі, дуже не люблю, колись якась мала курва зачіпає мою персону.
Фалмін витримав паузу, притримав коня, який хотів уже вкусити лорда за плече. Смерділо проблемами, яких чаклун так хотів уникнути.
— Який розмір викупу? — різко запитав він, зрозумівши, до чого хилить лорд.
Сільгір усміхнувся кутиком губ, зро, ив вигляд, наче задумався над питанням, але відповів швидко і аж надто бадьоро.
— Я, як людина справедлива, враховую твої заслуги перед народом Тальгрієна, але свій авторитет я ціную високо, а тому ціна буде відповідна. Триста тальгрієнських крон.
Фалмін стиснув руку в кулак, бо бажання розбити усміхнену морду Сільгіра стрімко виросло, але розумів, що цього йому ніхто не пробачить і виходу немає.
«Якщо цей рудобородий кретин не має заначку, то доведеться мені сидіти голодним і босим, — думав Фалмін, дістаючи мішечок, який повисів на його поясі рекордно малий час».
— Ну що, тоді по руках, — захоплено сказав лорд, прийнявши гроші. — Твого товариша звільнять зараз же. Тільки не забудь зайти по нього в темницю.
Фалмін мовчки кивнув. Востаннє зиркнув на Сільгіра й глянув у його холодні очі, в яких читався неприкритий тріумф.
Чаклун це запам'ятає.
Він розвернувся, заскочив у сідло одним ривком і, не сказавши ані слова, поїхав геть із двору, залишивши лорда наодинці.
— Щасливої дороги! — гукнув у спину вершнику жиробас, після чого розсміявся; задоволено глянув на мішечок і пішов собі геть.
— Сука, — лише й сказав Фалмін, виїхавши за ворота замку.
У темниці смерділо сечею та гниллю, тому це місце відразу викликало нудоту. Як тільки Фалмін спустився крутими сходами, підійшов вартовий, на голові якого був розірваний у багатьох місцях кольчужний капюшон, а на такій же «цілій» кольчужній сорочці не було майже живого місця.
— Ким будес, а? — цвиркнув чолов'яга, шкірячи свої гнилі зуби. — Со, плийсов до когось, ци як?
— Я за Гібді, — сказав Фалмін. — Лорд Сільгір відпустив його, а я прийшов забрати.
— Ха, знацить, длузок твій, а?
Фалмін зиркнув на вартового поглядом сповненого крижаного холоду й зневаги. Чолов'яга зсутулився, хіхікнув і відразу дременув відчиняти двері камери.
— Ну, гноме, виходь! Тут плийсли за тобою, — крикнув вартовий, намагаючись вдати із себе взірцевого вояку, що у нього аж ніяк не виходило.
На світло вийшов міцної статури коротун із довгою рудою бородою. Його мідні очі та потріскані губи усміхалися, не зважаючи на доволі пошарпаний зовнішній вигляд та потасканий одяг. Попри весь бруд, який покривав його сорочку і штани, на плечах гнома красувався короткий плащ доволі хорошого покрою.
Вийшовши із камери, гном, майже не виказуючи здивування, простягнув руку Фалміну.
— Ех, сука, хто ж міг подумати, що при таких умовах та обставинах пройде наша зустріч. — видихнув коротун, поглядом вказавши на тюрягу, — Ач, така вже доля.
— Могло бути і гірше, Гібді. — Фалмін потиснув товаришу його міцну руку, кивнув. — Йдемо звідси, тут нам немає чого робити.