Гакар мовчки кивнув, важко видихнув і подивився на вікно, за яким нещодавно бачив пугача. Чомусь він не здивувався, знову побачивши там крилатого мисливця, який уважно дивився на них із Фалміном. Присутність цього птаха його заспокоювало.
Гакар ібд Ятагар, історик у п'ятому поколінні, відвів погляд від птаха, поглянув на Фалміна своїми проникливими очима і усміхнувся.
— Даю слово, мій давній друже.
Розділ I
Від вогнища йшло приємне тепло, яке зігрівало в прохолодну ніч. Над верхівками голих дерев повільно плив повний Місяць, бодай якось освітлюючи безкраю місцину.
Фалмін поглянув на беззоряне небо, де повільно пливли рвані хмаринки. Він сперся на міцний стовбур дуба, який наче вожак вздіймався над нижчими деревами та кущами. Десь із темряви долинало тихеньке фиркання його вірного коня Гора.
Подув неприємний вітерець. Фалмін докинув у невеличке вогнище ще деревцят, краще закутався в покривало, висунувши ноги до вогню. Він любив такі миті: тепле вогнище, свіже, прохолодне повітря, яке лоскоче обличчя — відчуття свободи й тиша.
— Горе, ходи сюди, братику, — гукнув Фалмін, вдивляючись у темряву.
За мить почулося іржання і на світло повільно вийшов кінь. Він підійшов ближче до Фалміна, встав поруч й тихенько зашелестів вухами, вловлюючи якісь звуки в темряві.
— Голодний, чи не так? Пробач, тут немає овесу, який ти так любиш, але ми щось придумаємо.
Чоловік дістав із кишені плаща кубик цукру й погодував ним свого вірного побратима, який задоволено заіржав. Чаклун погладив тварину по розкішній чорній гриві, заспокоюючи цим коня і намагаючись заспокоїтись самому.
«Запаси майже закінчилися, зима лютує, а найближче відоме мені село в двадцяти верстах звідси. — Фалмін вдумливо дивився на вогнище, відчуваючи рукою теплу шию коня. — Зараза, могло бути і гірше.»
Забравши руку від гриви й нарешті бодай якось заспокоївшись, Фалмін заплющив очі й потягнувся. У ніс вдарив дивний запах, схожий на підпалену сірку. Чаклун поглянув на всі боки, однак бачив лише стовбурці тонких дерев. За мить Гор встрепенувся і зосереджено поглянув у східний бік.
Фалмін потягнувся до свого меча, який в піхвах стояв поруч із дубом. Як тільки він потягнувся до зброї, прямісінько попереду в темряві замерехтіло два оки, які уважно дивилися на нього. Цей погляд говорив лише про одне: «Тобі не втекти».
Чаклун завмер, вичікуючи, що ж зробить невідоме створіння, але воно стояло нерухомо, моторошно й пильно стежачи за людиною та конем. Десь вдалечі почулося протяжне виття. Фалмін поглянув на захід, звідки почувся звук, а коли подивився вперед, то вже не побачив очей невідомої істоти.
Не довго думаючи, чаклун почав швидко збиратися. Закинув в’юки на спину Гора, він ногою затоптав маленьке багаття, запригнув в сідло. Кінь, навіть не отримавши команди, одразу помчав у ніч. Фалмін не зупиняв його, навпаки, підганяв і час від часу поглядав через плече, але там була лише темрява й мертва тиша.
Гор тихенько фиркнув, переходячи із твердої землі на багнюку, яка почала з’являтися під підковами все частіше. Дорога потроху розвиднілася і попереду, поміж дерев, стало видно велику болотяну місцину. Неприємний запах одразу почав дратувати коня, на що він заводив вухами.
— Тихо, Горе. Тихо, ще недовго залишилося, — прошепотів Фалмін на вухо тварини, яка, схоже, навіть трішки заспокоїлась після слів господаря і попрямувала вперед більш впевнено.
Фалмін пригадував ці місцини, минулого року довелося полювати тут на мідноголового дракона. Староста Синьовірки довго пручався, але вчасно зважив два трупи і трьох зниклих безвісті за остінніх два тижні, і тоді ж своїм нехитрим розумом допетрав, що такими темпами від села через місяць залишиться лише обідраний паркан старого гончара Ліама, і то через те, що був той паркан обісцяний та напівлежачий. Ціну тоді він вибив чималу, хоча, по правді, впорався із змієм доволі швидко.
Як тільки Гор вступив у мілке болото, біля вух задзвеніли десятки комарів і мушок, намагаючись роздратувати або ж неприємно вкусити. Фалмін сильніше закутався в накидку й іноді відганяв вільною рукою комашню від голови коня. Чоловік дивувався, чому ці комахи взагалі повилазили зі своїх комор в таку зиму.
Через двадцять метрів кінь сповільнився, болото стало більш густим і більш глибоким, проте Фалмін повинен був здолати цей шлях попри все.
— Дивися, друже, там вже йде непогана дорога. Останній ривок, і виїдемо напряму до дорогу, що веде в село.