Почувши лагідні слова господаря, тварина трішки нагнула голову і вперто продовжила крокувати вперед. Так вони ще з десяток хвилин повільно, але впевнено крокували до кінця болота. Однак на самій середині Фалмін натягнув віжки й прислухався. Десь справа, з боку пустиря, почулося щось схоже на ричання вовка. Але лише глухий не вловив би у цьому ричанні щось людське та вороже для самої вовчої натури.
— Ще цього нам не вистачало, — прошепотів Фалмін, кинувши погляд через плече.
Шлях позаду нього приховав туман, який повільно плив по поверхні болота й охоплював найближчу місцевість, цим самим звужуючи радіус огляду. Затихли навіть набридливі комарі. Чаклун напружився, вдарив легенько коня в боки, аби той почав крокувати швидше. Він розумів, що потрібно вибиратися із цього болота якомога швидше, інакше можна тут і залишитися.
Праворуч знову почулося виття, але вже ближче й більш чітке. Фалмін різко свиснув, аби Гор прискорився, а сам озирнувся, адже чомусь склалося відчуття, наче позаду є щось невідоме й небезпечне. Кінь рвонув вперед, важко пересуваючи ногами. Кінець болота був уже близько.
Чаклун кинув погляд праворуч, звідки було чутно виття. Там, у далечі, поміж дерев, щось стояло на двох лапах і пильно дивилося на нього. Навіть звідси було видно, що ця людиноподібна істота значно вища людини й більш масивна. За мить воно завило, протяжно й голосно. Ліворуч від Фалміна пролунала відповідь.
— Швидко, Горе! Вперед!
Тварина доклала останні зусилля і нарешті змогла вибратися із трясини, стати підковами на тверду землю. Фалмін, не давши перепочити коню, свиснув, смикнув віжки. Гор помчав вперед по дорозі, яка вела в глибину лісу.
Позаду почулося протяжне виття і лютий вовчий рик. Фалмін намагався відірватися, але зненацька зліва вилетіло велетенське створіння і накинулося на нього. У повітрі засвистів меч, вістря пройшло по руці велетенської істоти із вовчою мордою. Фалмін войовничо закричав, аби відігнати тварюк. Попереду виднілась річечка, через яку вів кам’яний міст під назвою Бабдієва Вдача [1]. Знаючи місцеві легенди та оповідки, Фалмін не знав, радіти йому чи плакати.
Позаду за ними гналися вовки на чолі із вовкулаком. Гор майже домчав до мосту, і тоді, коли подих Смерті чувся навіть в шумові струмка, на ньому невідомо звідки з’явився чоловік, до чортиків схожий на того самого Бабдія. Фалмін натягнув віжки, осадив коня і зупинився. Тим часом переслідувачі кудись зникли, інколи лише було чутно віддалене виття і ричання.
Чоловік, який спершись на довгу палицю стояв на мості, повільно підійшов ближче до чаклуна. Його обличчя і голову закривав сірий капюшон, а коричнева ряса, яка доходила йому до щиколоток, була в багатьох місцях порвата й зашита абияк. На лівому плечі сидів старий ворон, весь нахохлений та роздратований.
— Смерть! — каркнув протяжно, від чого Фалміна аж пересмикнуло.
— Твоя дорога повинна продовжуватись. Поспіши! — сказав гучно чоловік, нерухомо стоячи на місці. — Ти не маєш права відступити!
— Так легенда не бреше? — Фалмін мимоволі стиснув меча, пильно подивився на друїда і ворона.
— Рушай і не обертайся. — скреготнув зубами дідуган, вдаривши посохом по землі, від чого ворон на плечі нервово затріпотів крилами, — Не ці чудовиська і не сьогодні уб’ють тебе, але ті, що живуть в твоїй чорній душі. Стережися!
Чоловік, який тільки що стояв перед чаклуном, якоїсь миті просто розвіявся, зник безслідно, наче його й не було. Фалмін декілька разів кліпнув очима й озирнувся довкола. Кінь заіржав, затряс головою так само спантеличено, як і його господар.
— Ось тобі і зустріч. Не здивуюся, якщо Бабдій є лише наслідком перевтоми. — видихнув Фалмін, в якому перемішалися усі відчуття. Чомусь потягнуло на сон, від якого не захотілося б прокинутися. Але це було лише на мить. — Потрібно їхати далі, братику.
Гор втомлено опустив голову, заводив вухами, але все ж таки рушив із місця. Якби він міг говорити, то сказав би, що це ніяка не перевтома й не видіння, адже кінь також побачив старого чоловіка із вороном на плечі. Гор хотів відпочити, як і його господар, втомився постійно мчати безлюдними дорогами, важко пробиратися крізь хащі та замети, проте у світі було так заведено, що у тварин ніхто й ніколи думки не запитував.
У нічній темряві замерехтів слабкий вогник. Ще здалеку було видно, як між міцними деревами танцюють язики полум’я, розганяючи нитки ночі, котрі окутували своїм холодом та таємничістю. Вогонь посилився, даючи більше тепла й освітлення. Дерева, які моторошно стояли колом біля галявини, стали не такими страшними, як до цього. За мить озвався пугач, який сидів в дуплі, видивляючись здобич. Усі хижаки вийшли на полювання.
1
Бабдій — напівміфічний друїд-відлюдник, який живе та охороняє ліси від злих духів. Будучи в поганому дусі, може навести на людину блуд, або ж навпаки, прояснити шлях та дорогу.