Інші забігалися шукати, нишпорити по кожному закутку великого сараю, намагаючись натрапити на бодай якийсь слід вбивць, але нічого так і не змогли знайти.
— П'ятірка, Кряжик, Ятрик, бігом на двір, обшукайте все довкола, а якщо знайдете, живим брати хто б не був і ким не був! Я їм, вашу матір, покажу, що таке зв’язуватися із Хаскіром з Йоргата!
Троє чоловіків рушили до виходу, але в дверях зупинилися — хтось крикнув, а інший лайнувся. Посередині двору стояв чорноволосий чоловік із мечем в руці, широко розставивши ноги й схиливши голову донизу, наче будучи в трансі.
— Хаскір, — гукнув до ватажка велетень, який був Кряжиком, — схоже шукати не доведеться.
— Викликаю панів на чесний бій! — крикнув чорноволосий незнайомець, все ще дивлячись кудись в землю. — Ніяких суддів і глядачів. Лише ви і я.
Хаскір із очима, розміром з мідник, глянув на воїна, який наважився кинути виклик його загону. Багато бачив ідіотів, але таких, які б намагалися самостійно покласти шістьох — ніколи.
— Це ти, лайно собаче, зробив? — вказав командир на трупи, які все ще гойдалися під дахом.
Фалмін промовчав, але за нього ясно говорила диявольська усмішка, яка для шестірки озброєних чоловіків не віщувала нічого доброго. Хаскір сплюнув, потягнув носом, закинув меча на плече і відважно, дивлячись на перевагу в кількості, попрямував до чорноволосого. Дружина, наче тінь слідували за ним, тримаючи зброю напоготові.
— Дозвольте поцікавитись, пане, — сказав піднесено Хаскір. — Якого біса ви повішали моїх людей і чому, сука, не тікаєте від тих, хто вас зараз на шматки різати буде?
Фалмін мовчав. Усмішки повільно перейшла у страхітливу гримасу, сповнену ненависті та люті. Він не рухався, вичікував, хотів змусити напасти противника першим. Як виявилося, чекав не довго.
Шестірка кинулася одночасно, голосно горланячи і при цьому в русі перемовляючись один з одним, як правильно атакувати. Хаскір і його найманці з ненавистю накинулися на вбивцю своїх побратимів. Однак Фалмін не ненавидів. Він, подібно демону із найтемніших куточків Архайра, просто вбивав. Одного за одним.
Першим, хто впав, був велетень Кряжик, якому чаклун розрізав обличчя від лівого ока до кадика. За ним пішов Ятрик, який не мав одного вуха. Фалмін дістав його кінцем вістря по шийній артерії.
Бризнула кров.
Хаскір намагався підбадьорити своїх людей, кинувся вперед, голосно заверещав, завертів мечем, але вже за мить позбавився можливості вертіти будь-чим. Обрубана рука й мертвий ватажок одночасно впали на землю. Ті, хто залишився, цього разу не поспішали нападати, нарешті почали думати не над планом нападу, а втечі.
Але тепер напав Благандійський Чаклун. Люто, із ненавистю, як справжній хижак. Його противники не могли чинити опору, це просто було неможливо. Він був швидким і вправним, а вони — повільні та непрофесійні. Падали один за одним, хто із розпоротим животом, а хто без руки чи ноги.
Коли вся шістка лежала замертво на землі, Фалмін зупинився, впав позаду них на коліна, відкинув меча й закрив обличчя руками. По його щоках потекли сльози, яким він і сам здивувався, але не противився. Його горлянку стиснула безпорадність та відчай, а в голові раз за разом спливав образ Ельгіди, яка могла бути в ще більшій небезпеці. Його донька, яку він прирік на втечу та постійний страх.
Кожен мав свою межу, а коли вже її переходив, то дороги назад не було.
Лив дощ, в небі гриміло. Вітер, що з легкістю ламав дерева, те і діло намагався зірватися стріху із сараю, що прилягав до ще двох більших будівель.
У обширному дворику брязкали мечі та чулася лайка. Дерев’яний манекен, із побитим шоломом на голові, щитом та мечем в руках вертівся, наче скажений. Не було б це незвичним, якби не були ці меч і щит справжніми, бойовими.
— Вістря меча вище! Ось так! — інструктор по ближньому бою Еріс показав, як потрібно, вирячивши баньки на учня, — Коли ти б’єш під таким кутом, противник із радістю пройде у тебе під пахвою і опиниться за спиною. А що для нас означає, коли противник у нас за спиною?
— Смерть, — відповів чорнявий хлопчина, намагаючись ігнорувати зливу та лихий вітер, який так і хотів зірвати з ніг.
Невисокий чоловік недбало махнув, зайшов під навіс, де зберігалися овес та сіно для коней. Хлопчик стояв під дощем, адже під навіс його ніхто не кликав.
— Удар! — гаркнув, наче грім, голос вчителя.
Хлопець спритно, без роздумів зробив пірует, вдарив наосліп, сподіваючись, що влучить у ціль. В результаті вістря меча манекена заділо його по руці, а шолом, куди потрапив меч хлопця, лише трішки прим’явся.