Він підняв своє набрякле місяцеоке обличчя і витріщився на місяць.
-- Я відчуваю щось у повітрі, Девіде, -- мовив він. Потер собі груди там, де колись було серце, а тепер бездушна плоть. -- Щось наближається. Дуже скоро. Наближається те, що змінить наше місто. Наш світ. Ти теж відчуваєш це, чи не так?
-- Я відчуваю запах пустелі.
-- Не про це я кажу. Я відчуваю запах влади. Величезної, нищівної сили. Тому мені байдуже до цього безладу (англ. mess.). Незабаром він не матиме значення. Щось... хтось, я вважаю... наближається, таке, чого ми ще ніколи не бачили. Можливо, воно, об'єднає всі клани.Чи не було б це щасливим кінцем? Або скажімо... славним початком, для усіх дітей ночі.
-- Слава, -- сказав Девід.
-- Слава, -- відповів Великий режисер. Тихим шелестом зростального вітру, дівчина теж прошепотіла це слово.
-- Я знайду того, хто залишив того пса, -- пообіцяв він, поглянувши на дівчину. Вона знову втяглася в бур'яни.
-- Візьми його.
Дівчина підняла й кинула Еріка Ван Хельсінґа на одне плече, як мішок з учорашньою білизною, і три фігури перетнули дорогу та зникли у лісі.
Вперше опубліковано на сайті RobertMcCammon.com 16 червня 2020 р.