-- Я зробив.
-- Повідомте його. Він захоче перевірити, а це й на краще. Це зацікавить його. Ось документи, як я й обіцяв. -- Він занурив руку в кишеню пальто й із затримкою і невеликими труднощами витяг два конверти й подав Еріку. -- Один від Девіда Бутбі. Умови оренди та деякі юридичні заморочки. Вам потрібно підписати, а я завтра відправлю кур'єра до нього. Ви принесли чек? -- Він зачекав, поки Ерік підтвердив це кивом голови. -- Інший - для Уолтера Берга ... Я маю на увазі ... Боша Циммермана. У ньому детально описано, що нам потрібно для фільмування. Якщо він заперечить, скажіть, що я наполягаю на суботньому вечорі, і також на готелі "Вістлер". -- Вони з Еріком домовилися про місце знімання у попередньому листуванні, і хоча Ерік нічого не знав про цей готель, він довіряв судженню Великої людини. -- Він може сказати, що "Вістлер" надто небезпечний для фільмування, але скажіть йому, що з нами буде інспектор з пожежної безпеки. І це не небезпечніше, ніж Нататоріум Пальметто (Palmetto Natatorium: власна назва плавального басейну) та середня школа Роберта Смоллса. У будь-якому разі, я знаю це місце. Дві години їзди від міста. Нас там не турбуватимуть. У свій час я там бував на вихідних. На нижньому рівні було казино, де гра відбувалась на гроші, і це було неймовірно круто.
Ерік не мав жодного уявлення, що це все означає, але він посміхнувся й кивнув, дістав ручку та підписав усе, що потрібно було підписати, й виписав чек на п'ять тисяч доларів на нерухомість в компанії Бутбі в Пінон-Хіллзі (Boothby Real Estate — це вигадана компанія з нерухомості. Її не існує в реальному житті).
Решту вечора вони провели в розмовах, починаючи від фільмів Шевановського і закінчуючи короткотривалими інвестиціями Ван Хельсінґа в перегони Гран-прі, а також про його підприємства по всьому світу, серед яких фабрика локшини в Шанхаї, парфумерія в Женеві та лінія лижного спорядження в Парижі.
-- Пошук сенсу, -- сказав Великий режисер, переставши споживати ікру. -- Це правильно?
-- Я ніколи про це так не думав, -- відповів він після нетривалих роздумів. -- Але... ja, я уявляю собі це все, якось так.
-- Ваше знамените ім'я, Ваш сенс. От побачите. -- Відповів він.
З якоїсь причини, Ерік вважав це найприємнішим, що він коли-небудь чув.
Вечеря майже закінчилася, коли старий джентльмен знову почав кашляти, на цей раз достатньо сильно, щоб привернути увагу офіціанта і метрдотеля. Вони підійшли, щоб висловити, якщо й не щирі співчуття, то з пропозицією викликати швидку допомогу, але Шевановський змахнув на них рукою та відновив контроль над собою. -- Перепрошую, -- каркнув Шевановський до Еріка. -- У мене є невеличкі проблеми зі здоров’ям. Мені скоро виповниться вісімдесят дев'ять років. Мій лікар попереджує мене не пити, та не їсти геть чисто все: а без всього цього життя втрачає сенс. Мої машини! Ви повинні побачити мої машини!
-- Так, сер. Я буду сподіватися на це, -- відповів Ерік.
-- Машини, -- замріяно повторив Шевановський. Згодом, повернувшись до реальності сказав: "Ах! У мене є ідея. Ви можете взяти Мазераті. Я попрошу викликати для мене таксі”.
-- Я не можу, сер! Хоча ... це справді гарний автомобіль.
-- Користуйся ним, доки ти цього хочеш. Насолоджуйся ним, а мене забери в суботу ввечері й поїдемо разом. Дорогою домів я нанесу візит своєму лікарю та візьму у нього пігулки.
-- Ваш лікар, сер? Так пізно?
-- Пігулки, -- сказав Шевановський. -- Я плачу Джерому Коваксу стільки, що можу відвідувати його у будь-який час. Старий чоловік, як я. Офіціант! -- гаркнув він тонким і все ще хрипким голосом. -- Рахунок, будь ласка!