Гальярдо мовчки сидів у кареті, відповідаючи юрбі застиглою усмішкою. Привітавшися зі своїми бандерильеро, віл після того не зронив жодного слова. Вони теж сиділи бліді й мовчазні, охоплені тривогою перед невідомим. У своєму товаристві тореро не вдавалися до показних веселощів, необхідних на очах у публіки.
Здавалося, якийсь таємничий голос попереджав натовп про появу останньої квадрильї, що їхала до цирку. Шибеники, які мчали за екіпажем, вигукуючи: «Гальярдо! Гальярдо!» — давно відстали, розпорошилися поміж карет та машин, але люди все одно повертали голови, наче відчували в себе за спиною наближення славетного матадора; вони стишували ходу і ставали вздовж тротуару, щоб подивитись на нього.
Жінки в каретах, що котили попереду, теж оберталися, почувши дзеленчання бубонців на прудких мулах. То там, то там люди спинялися цілими групами і кричали щось нерозбірливе — мабуть, вітали Гальярдо. Одні вимахували капелюхами, інші — ціпками.
На всі вигуки Гальярдо відповідав своєю завченою усмішкою, але сам, здавалося, поринув у задуму й нічого не помічав. Поруч нього сидів Насйональ, його помічник і відданий Друг, бандерильєро, старший за матадора на десять років, суворий чоловік із насупленими бровами й поважним обличчям. Серед тореро він був відомий своєю добротою, порядністю та пристрастю до політики.
— На Мадрид тобі нема чого нарікати, Хуане, — озвався Насйональ. — Он як публіка казиться…
Але Гальярдо пропустив слова бандерильєро повз вуха і висловів уголос думку, яка, мабуть, давно його непокоїла:
— Чує моє серце — сьогодні станеться лихо.
Перед самим фонтаном Кібели карета зупинилась. Від Прадо до бульвару Кастельяна розтяглася довга похоронна процесія, перепинивши шлях потокові машин та екіпажів по вулиці Алькала.
Гальярдо зблід ще дужче, дивлячись сполоханими очима, як пропливає перед ним хрест і проходить ціла вервечка священнослужителів, що затягли заупокійну молитву, поглядаючи, одні — з осудом, інші — із заздрістю} на величезний натовп цих забутих богом людей, які поспішали в місце розваг.
Матадор поквапно скинув берет, і те саме зробила уся квадрилья — крім Насйоналя.
— А щоб тобі! — гукнув Гальярдо. — Скинь шапку, каторжнику!
Він глянув на товариша так люто, ніби збирався вдарити його; якесь невиразне передчуття підказувало Гальярдо, що це блюзнірство накличе на нього велику біду.
— Гаразд… я скину, — мовив Насйональ, схитрувавши, як уперта дитина, бо побачив, що хрест уже пронесли. — Я скину шапку… але тільки перед покійником.
Вони простояли досить довго, пропускаючи нескінченний кортеж.
— Лиха прикмета, — прошепотів Гальярдо. Голос його аж зривався від люті. — Якому йолопові спало на думку пронести мерця через цю дорогу?.. Прокляття! Казав же я, що сьогодні станеться лихо!
Насйональ усміхнувся і знизав плечима:
— Забобони і марновірство… Богові, тобто природі, байдуже до таких речей.
Ці слова, від яких Гальярдо скипів ще дужче, навпаки, розвіяли сумний тривожний настрій інших тореро. Вони почали сміятися з товариша — як завжди, коли той виголошував своє улюблене «бог, тобто природа».
Нарешті дорога стала вільною, мули рвонули з місця, і карета покотила щодуху, випереджаючи інші екіпажі та машини, які стікалися до цирку. На площі перед цирком вони звернули ліворуч і рушили до Конюшенної брами, яка вела до корралів та стаєнь. У густому натовпі доводилося просуватись повільно. Коли Гальярдо вийшов з екіпажа у супроводі своєї квадрильї, знову прокотилася хвиля вітальних вигуків. Знову треба відбиватися руками й ліктями, рятуючи костюм від брудних доторків, привітно усміхатися й ховати правицю, яку всі хотіли потиснути.
— Дайте пройти, кабальєро! Дякую, щиро дякую!
Просторе подвір’я між амфітеатром та муром, що огороджував службові будівлі, було заповнене людьми; перш ніж сісти на свої місця, вони хотіли роздивитися на всіх тореро зблизька. Над головами натовпу височіли на конях пікадори та альгвасіли у костюмах сімнадцятого сторіччя. По один бік двору тягся довгий ряд одноповерхових кам’яних споруд — ціле селище будиночків із обплетеними виноградною лозою дверима, з горщиками квітів на підвіконнях: контори, майстерні, стайні, хатини, в яких мешкали конюхи, теслі та інша обслуга цирку.
Матадор насилу пробивав собі дорогу крізь густий натовп. Його ім’я передавалося від уст до уст, викликаючи бурхливий захват.