— Що поробиш! — меланхолійно відповів Пескадеро. — Не можу забути. На кориди я ходжу рідко, але старе ремесло мене вабить й інколи зазираю сюди по-сусідському. Тепер я тільки шинкар.
Дивлячись на його сумне обличчя, Гальярдо пригадав іншого Пескадеро, одного з героїв свого дитинства, гордовитого красеня, улюбленця жінок, який, коли бував у Севільї, гуляв вулицею Кампана в крислатому оксамитовому капелюсі та курточці винного кольору, туго перехопленій строкатим шовковим поясом, і тримав у руці тростину, оздоблену слоновою кісткою й увінчану золотою головкою. Отаким убогим та всіма забутим стане й він, якщо піде з арени!..
Вони довго розмовляли про своє ремесло. Пескадеро, як усі старі, озлоблені невдачами, бачив усе тільки в чорному світлі. Справжніх тореро давно немає. Тепер і не побачиш відважних людей. «Як годиться» вбивають биків тільки Гальярдо та ще, може, два або три матадори. Навіть бики і ті перевелися — не такі могутні, як колись.
Трохи виговорившись, Пескадеро запросив давнього друга до себе. Якщо вже вони зустрілись і матадор не має чого робити, він покаже йому свій заклад.
Гальярдо погодився. Вони звернули на одну з вулиць, що прилягали до цирку, і зайшли в непоказну таверну з пофарбованим у червоне фасадом і червоними фіранками на вікнах. У вітрині на запорошених тарелях були виставлені запечені в тісто відбивні котлети, смажена птиця та маринади в пляшках. У залі з оцинкованим прилавком стояли барила, пляшки, круглі столики та дерев’яні табурети, а на стінах виднілося безліч кольорових журнальних вирізок із портретами знаменитих тореро та найефектнішими прийомами кориди.
— Випиймо по склянці монтільї, — запропонував Пескадеро, кивнувши парубійкові, що стояв за прилавком.
Побачивши Гальярдо, хлопець усміхнувся, а матадор пильно глянув йому в обличчя, потім кинув погляд на порожній правий рукав курточки.
— Здається, я тебе знаю, — сказав він.
— Ще б пак не знаєш, — озвався Пескадеро. — Це Піпі.
Почувши юнакове прізвисько, — Гальярдо відразу пригадав, хто він такий. Відважний хлопець, який колись напрочуд майстерно всаджував бандерильї; про нього вже говорили як про «тореро з майбутнім». Та одного дня на мадридській арені бик ударив його рогом у руку, довелося ампутувати її, і Піпі мусив забути про виступи на коридах.
— Я взяв його до себе, Хуане, — провадив Пескадеро. — Родини в мене нема; дружина моя померла, зате я маю тепер сина… Нелегко! Але як на додачу до всіх нещасть у людини ще й відібрати серце, то нащо їй жити?.. Звісно, в розкошах ми не копаємось, живемо як можемо, але все, що я маю, належить і Піпі. Сяк-так перебиваємося, дякуючи старим друзям, що іноді заходять сюди поснідати або пограти в карти, але головним чином завдяки школі.
Гальярдо посміхнувся. Він уже чув, що Пескадеро відкрив поблизу своєї таверни школу тавромахії.
— Що поробиш, друзяко! — мовив старий тореро, ніби виправдовуючись. — Треба якось жити, а школа дає більше прибутку, ніж усі відвідувачі таверни. У ній навчаються дуже достойні люди: молоді сеньйори, що хочуть відзначитись у любительських боях; чужоземці — любителі кориди, яким на старості років забандюрилося стати тореро. Зараз у мене є один такий учень. Щодня приходить. Ходімо, покажу.
Вони перейшли через вулицю й попрямували до обгородженого високим парканом загону. На дощаних воротях красувався виведений смолою напис: «Школа тавромахії».
Коли зайшли досередини, Гальярдо насамперед звернув увагу на бика — дерев’яне, обплетене рогозом опудало на колесах, із хвостом-мичкою, солом’яною головою, оцупком коркового дуба замість шиї і парою найсправжнісіньких рогів, які нагонили учням жах.
Парубійко з начесаним на вуха волоссям, у шапчині та розхристаній сорочці керував рухами звіра, штовхаючи його вперед щоразу, коли до нього підступав «учень» з плащем у руці.
Посеред загону стояв опецькуватий літній пан з рум’яним обличчям та жорсткими сивими вусами. Він був без піджака і тримав у руках бандерильї. Під парканом на стільці, спершись руками на спинку другого стільця, сиділа дама в капелюшку з квітами — також літня й не менш огрядна, ніж чоловік. Її червоне обличчя, вкрите жовтими, наче висівки, плямами, так і спалахувало радістю щоразу, як чоловік майстерно всаджував бандерилью. Коли вона сміялася, коливались троянди на капелюшку і підстрибували фальшиві, руді, аж червоні, кучері. Плескаючи в долоні, жінка широко розставляла ноги, і спідниця підсмикувалась угору, трохи відкриваючи пишні, але вже зів’ялі принади.