Гнів і подив відбивалися на обличчі дона Хосе.
— Та ви що, з глузду з’їхали? Нібито існує кілька Хуанів!.. Хуанові Гальярдо, кому ж іще!
— Схаменися! — казав дехто. — Ти закоханий у нього, мов жінка. Може, ти хочеш з ним одружитися?
— І одружився б, так він не захоче, — не замислюючись, відповідав дон Хосе, охоплений майже побожним захватом.
А помітивши, що наближаються інші друзі, він одразу забував про насмішників і знову правив своєї:
— Ні, іншого такого у цілому світі нема… Він найперший… А хто з цим не згоден, нехай тільки писне… я з ним поговорю!
Весілля Гальярдо стало подією, що надовго всім запам’яталась. Воно збіглося з новосіллям у новому будинку, яким надзвичайно пишався лимар. Він показував гостям патіо, колони та мозаїку з таким виглядом, ніби зробив усе те власними руками.
Вінчалися молодята в церкві святого Хіля*, перед образом богоматері, що подає надію, відомої під ім’ям святої діви Макаренської. Коли процесія вийшла з храму, замерехтіли в сонячному промінні екзотичні квіти та барвисті птахи на сотнях китайських шалей, що покривали плечі подруг нареченої. Весільним батьком був депутат кортесів. Над морем білих і чорних фетрових капелюхів здіймалися блискучі циліндри повіреного та інших багатих сеньйорів, шанувальників Гальярдо. Усі вони радісно всміхалися, щасливі, що можуть пройтися поруч із тореро і ніби прилучитися до його слави.
Біля дверей будинку цілий день роздавали милостиню. На це бучне весілля тяглися жебраки не лише з усього міста, а й з навколишніх сіл.
У патіо гримів бенкет на всю губу. Клацали апаратами кілька фотографів: робили знімки для мадридських газет. Весілля Гальярдо вважали за національне свято. До пізньої ночі бриніли гітари й звучали меланхолійні мелодії під виляски долонь і клацання кастаньєт. Піднявши руки, дівчата притупували на мармурових плитах маленькими ніжками, шлейфи спідниць і барвисті шалі метляли навколо струнких станів, що розгойдувалися в ритмі севільян. Ляскали корки, вилітаючи з десятків пляшок, і струмками лилися чудові андалузькі вина; з рук у руки переходили келихи з вогнистим хересом, пекучою монтільєю[25], світлою і запашною мансанільєю із Санлукара. Усі понапивалися, але то було сп’яніння ніжне, тихе й сумне, що виражалося тільки в млосних зітханнях та співах, коли кілька чоловік водночас затягували тужливої пісні, в якій говорилося про в’язницю, про смерть, про бідолашну матір — вічні теми народної андалузької лірики.
Опівночі розійшлися останні гості й молодята залишилися самі з сеньйорою Ангустіас. Виходячи зі своєю дружиною, лимар у розпачі махнув рукою. Він був п’яний і лютий, бо за цілий день ніхто навіть не подивився на нього. Наче він порожнє місце! Не близький родич, а казна-хто!..
— Нас виганяють із дому, Енкарнасйон. Ця дівчинка з личком мадонни стане тут повновладною господинею, і нам нема на що сподіватися. Ось побачиш, діти в них так і посиплються.
Думаючи про майбутнє потомство еспади, плодючий батько родини щиро обурювався, — адже діти Гальярдо з’являться на світ тільки щоб нашкодити його дітям.
Час ішов. Минув уже рік, а пророцтво сеньйора Антоніо не справджувалося. Гальярдо з’являвся з дружиною на всіх святах, обоє виряджені й веселі, як і належить багатому і знаменитому подружжю: вона красувалася в шалях, що викликали в убогих жінок крики захвату; він ходив весь у діамантах і завжди був готовий витягти гаманець і пригостити своїх шанувальників чи подати милостиню жебракам, які стікалися до нього юрмами. Схожі на відьом циганки, смугляві і балакучі, надокучали Кармен радісними віщуваннями. Господь благословить її сином, хлопчиком прекрасним, як сонце! Це видно по білках її очей. Дитя вже напівдорозі…
Але марно червоніла від щастя Кармен, соромливо опускаючи очі; марно еспада прибирав гордовитого і хвацького вигляду, вірячи, що ось-ось діждеться сподіваного нащадка. Дитини не було.
Минув ще рік, а надії молодого подружжя усе не справджувалися. Сеньйора Ангустіас дуже засмучувалась, коли при ній згадували про розчарування, яке спостигло Хуана й Кармен. Вона вже мала онуків, дітей Енкарнасйон, що за наказом лимаря з ранку до вечора крутилися в домі бабусі, намагаючись у всьому догоджати багатому дядькові. Але бідолашній жінці, яка палко любила Хуана і мріяла якось спокутувати свою провину перед ним, хотілося мати онука від сина. Як би вона ніжно піклувалася про малого, віддала б йому всю любов, якої не могла дати своєму Хуанільйо в його злиденному дитинстві.
— Я знаю, в чому причина, — сумно казала старенька. — Сердешна Кармен дуже хвилюється. Подивилися б ви на неї, коли Хуан їздить по світу.
25