Люди, які знали Себастьяна ще коли він ходив із гвинтівкою в загоні народного ополчення, прозвали його Насйоналем.
Про своє ремесло тореро Себастьян завжди говорив, ніби каючись і виправдовуючись, хоча й виступав на арені уже багато років. Комітет його району постановив виключити з партії усіх тих, хто ходить на кориди, затаврувавши їх варварами й ретроградами, але для Насйоналя було зроблено виняток і збережено за ним право ухвального голосу.
— Я знаю, — казав він, сидячи в їдальні Гальярдо, — що бій биків — це явище реакційне… Щось подібне відбувалося за часів інквізиції — не знаю, чи ясно я говорю. Людям як хліб потрібна грамота, і недобре, що на нас витрачають гроші, тим часом як шкіл бракує. Так пишуть у брошурах — ми їх отримуємо з Мадрида… Але товариші шанують мене. Сам дон Хоселіто виступив з промовою на мій захист, і комітет ухвалив залишити мене в партійних списках.
Він спокійно й незворушно вислуховував глузування та вдавано обурені вигуки, якими відповідали йому матадори та його друзі, і аж сяяв від гордощів, що товариші зробили для нього такий почесний виняток.
Районний комітет партії очолював дон Хоселіто, красномовний і запальний учитель початкової школи. Цей юнак єврейського походження провадив політичну боротьбу з шаленістю Маккавеїв*. Він був задоволений, що його смугляве негарне обличчя поцятковане віспою — адже це надавало йому деякої схожості з Дантоном*. Насйональ завжди слухав дона Хоселіто, мов зачарований.
Коли дон Хосе, повірений Гальярдо, та інші друзі маестро починали після вечері весело громити погляди бандерильєро, висуваючи найбезглуздіші заперечення, бідолашному Насйоналеві доводилося сутужно, і він розгублено шкріб потилицю.
— Ви всі сеньйори і навчалися різних наук, а я не вмію ні читати, ні писати. Нам, простим людям, бракує освіти, і через те ми тупі, мов барани. Але якби тут був дон Хоселіто!.. Ото голова! Ви б його послухали — говорить, як той ангел!..
І щоб укріпитися в своїй вірі, трохи похитнутій закидами насмішників, він ішов наступного дня до дона Хосе-літо. Нащадок гнаного народу, здавалося, зазнавав гіркої втіхи, показуючи Себастьянові свій так званий «музей страхіть». Повернувшись на батьківщину предків, цей єврей зібрав в одному із шкільних класів колекцію речей, які колись належали святій інквізиції, вишукуючи їх із мстивою ретельністю втеклого в’язня, що намагається скласти з окремих кісток скелет свого тюремника. У шафі стояли рядочком пергаментні книги — звіти про аутодафе* та запитальники для допитів під тортурами. На стіні висів розгорнутий білий прапор із грізним зеленим хрестом*. По кутках лежали цілими купами знаряддя катувань, страхітливі інструменти, якими ламали кістки, розрубували, рвали і розтягували людське тіло. Дон Хоселіто знаходив усі ті гаки та щипці серед залізного брухту в крамничках тандитників і відразу визначав їхню приналежність до знарядь святої інквізиції.
Добряга Насйональ, з його простою і вразливою душею, не міг без гніву дивитись на іржаве залізяччя та зелені хрести.
— Який жах! І знаходяться такі, що кажуть… Присягаюся життям!.. Привів би я сюди декого — нехай подивиться!
З палкою вірою новонаверненого він висловлював свої погляди при будь-якій нагоді, незважаючи на глузи товаришів. Але й у цьому він був добродушний і ніколи не дратувався. Люди, що лишалися байдужими до долі батьківщини й не належали до партії, були для нього «нещасними жертвами неграмотності народу». Порятунок у тім, щоб навчити народ читати й писати. Сам Насйональ скромно відмовлявся брати участь у цьому відродженні, вважаючи себе вже надто тупим і нездатним учитися, але провину за своє неуцтво він складав на весь світ.
Коли влітку квадрилья мандрувала від провінції до провінції, Гальярдо часто приходив у вагон другого класу, в якому їхали «його хлопці». Траплялося, на якійсь станції до них підсідав сільський священик або двійко ченців.
Бандерильєро штурхали один одного ліктями і підморгували, поглядаючи на Насйоналя, який перед лицем ворога ставав ще поважнішим і величнішим. Пікадори Потахе і Трагабучес, хлопці задерикуваті й брутальні, любителі сварок і колотнечі, що відчували якусь підсвідому неприязнь до людей у попівських рясах, нишком під’юджували Себастьяна: