— Завтра Міурині бики, — казав еспада. — Знаю я, чим закінчуються такі прогулянки. Повернешся аж уранці, хильнувши зайвого, або підхопиш якусь кралю та й утратиш силу. Ні, не ходи нікуди. Нагуляєшся, коли закінчимо.
І після останньої кориди — як ще лишалося кілька днів до найближчого виступу в іншому місті — квадрилья не квапилася з переїздом, і починалася весела гульня. Закинуті далеко від родин, тореро складали честь і вину, й жінкам у товаристві шанувальників, які інакше й не уявляли життя своїх богів.
Оскільки кориди відбувалися тільки в дні місцевих свят, матадорові доводилося робити багато безглуздих переїздів. Виступивши в якомусь місті, він їхав на протилежний кінець Іспанії, а через чотири дні повертався назад і виходив на арену в сусідньому селищі. У літні місяці, коли кориди відбувалися найчастіше, він, по суті, жив у поїздах, роз’їжджаючи в усі кінці Півострова; вдень — убивав на аренах биків, а вночі — куняв у вагонах.
— Якби, витягти в одну лінію усе, що я наїздив за літо! — казав Гальярдо. — Можна було б добратися до Північного Полюса, а то й далі.
На початку сезону він завжди вирушав у мандри з радістю, думаючи про любителів, які розмовляли про нього цілий рік і тепер нетерпляче, чекають його приїзду; про несподівані знайомства; про пригоди, що їх обіцяла йому властива жінкам цікавість; про готелі з їхньою різноманітною їжею, про неспокій, тривоги і хвилювання, яких вія не знав протягом безтурботних днів, прожитих у Севільї або в сільській самотині Рінконади.
Та минало кілька тижнів цього запаморочливого життя, коли за кожну кориду Гальярдо отримував по п’ять тисяч песет, і він починав нарікати, наче відлучена від батьків дитина.
— Як прохолодно зараз у моєму домі в Севільї! Як там затишно й чисто — бідолашна Кармен стежить, щоб усе блищало, як у срібній чаші! А як смачно готує мама!..
Він забував про Севілью лише тоді, коли випадав вільний вечір — бо наступного дня не було кориди — й уся квадрилья в супроводі любителів, які прагнули, щоб у тореро залишилися найкращі спогади про їхнє місто, рушала в кафешантан, де матадорові належало все: і жінки, і пісні, і танці.
Повернувшись додому на зимовий відпочинок, Гальярдо відчував радість принца, що відмовляється від високих почестей заради втіх простого життя.
Прокидався пізно, не думаючи, що спізнюється на поїзд, не відчуваючи ніякого хвилювання на згадку про бій биків. Нічогісінько не треба робити ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра! Усі його подорожі обмежуватимуться вулицею Змій та площею Сан Фернандо. Настрій у домі був тепер зовсім інший. Знаючи, що ці кілька місяців Хуан житиме дома, в повній безпеці, дружина й мати ставали невпізнанні, здавались веселими і щасливими.
Помахуючи ціпком із золотою головкою, Гальярдо виходив на денну прогулянку — фетровий капелюх збитий набакир, на пальцях сяють великі брильянти. У передпокої завжди чекало на нього кілька чоловіків, що тулилися до ґратчастих дверей, крізь які виднілося біле, блискуче патіо, чисте й прохолодне. Від цих засмаглих людей у брудних сорочках і подертих крислатих капелюхах плинув терпкий запах поту. Серед них були наймити, що мандрували в пошуках роботи і, проходячи через Севілью, не соромилися попросити допомоги в славетного матадора, якого називали «сеньйор Хуан». Інші прохачі жили в місті, вони зверталися до еспади на «ти» і кликали його «Хуанільйо». Цих Гальярдо легко впізнавав і теж називав їх на «ти» — як людина, що постійно спілкується з безліччю народу, він мав добру пам’ять на обличчя. Здебільшого то були друзі його дитинства — по школі або по бродяжництву.
— Доводиться сутужно, еге?.. Усім тепер живеться нелегко.
І, не чекаючи, поки підбадьорений його привітністю прохач почне по-дружньому оповідати йому про свою скруту, матадор обертався до Гарабато, що стояв, тримаючись за ручку дверей.
— Скажи сеньйорі, нехай дасть по кілька песет на кожного.
І виходив на вулицю, насвистуючи якусь пісеньку, пишаючись своєю щедрістю, радіючи, що життя таке гарне.
З дверей ближньої таверни вибігали діти шинкаря Монтаньеса та завсідники. Вони всміхалися й витріщалися на тореро з такою цікавістю, ніби бачили його вперше.
— Вітаю вас, кабальєро!.. Щиро дякую, але я не п’ю, — і Гальярдо чемно відводив рукою повний по вінця келих, якого підносив йому котрийсь із шанувальників.
Матадор ішов далі, аж поки, вже на іншій вулиці, його не спиняли старі жінки, материні подруги, і якась обов’язково просила, щоб він хрестив у неї онука. Її донька ось-ось народить, а зять, переконаний «гальярдист», що вже не раз встрявав у бійки біля цирку, захищаючи честь улюбленого матадора, не зважується попросити його про це.