Отаке розповідав дон Хосе своєму матадорові про витівки доньї Соль.
А за чотири дні після зустрічі в церкві він підійшов до Гальярдо, що сидів у кав’ярні на вулиці Змій, і з таємничим виглядом сказав:
— Ну, хлопче, ти таки щасливчик. Знаєш, хто про тебе запитував?
І, нахилившись, голосно прошепотів на вухо тореро:
— Донья Соль!
Вона розпитувала в дона Хосе про його матадора і просила, щоб він представив їй Гальярдо. «Такий своєрідний, чисто іспанський тип!»
— Каже, що бачила тебе кілька разів на арені: у Мадриді й десь іще. Вона аплодувала тобі — вважає тебе сміливцем… Ану ж тобі пощастить устромити їй бандерильї! Яка честь! Гляди, породичаєшся з усіма королями європейської карточної колоди!
Гальярдо опустив очі і скромно всміхнувся, але водночас так самовпевнено випнув груди, що було ясно: він не вбачає у сміливому припущенні свого повіреного нічого неможливого чи важко здійсненного.
— Але не слід плекати ніяких ілюзій, Хуанільйо, — провадив дон Хосе. — Подивитися зблизька на тореро доньї Соль просто цікаво — як і брати уроки в цигана Лечусо. Місцева екзотика — й більше нічого. «Приведіть його післязавтра в Табладу», — попросила мене вона. Ти вже знаєш, про що йдеться: валятимуть биків із череди Морайми. Маркіз влаштовує цю розвагу, щоб повеселити свою небогу. Поїдемо разом — мене запрошено теж.
І через два дні матадор та його повірений, спорядившись як гаррочисти-любителі, виїхали пополудні з Ярмаркового кварталу. Люди виглядали у двері, збирались купками на тротуарах і проводжали їх цікавими поглядами.
— Їдуть у Табладу, — повідомляли вони один одному. — Там сьогодні биків валятимуть.
Повірений сидів верхи на сухоребрій білій кобилі. На ньому була груба куртка, суконні панталони з жовтими гетрами, а поверх них — шкіряні штани, які називалися сахони. Матадор задля цієї урочистої нагоди убрався в химерний костюм, у яких колись красувалися тореро, поки нові звичаї не змусили їх одягатися так само, як усі смертні. На ньому був оксамитовий капелюх із загнутими догори крисами та гофрованим наголовником, стягнутий біля підборіддя ремінцем; сорочка без краватки, застебнута на шиї двома діамантовими запонками — а ще два діаманти, більші, блищали на брижуватій маніжці; оксамитова, куртка й жилет винного кольору, оздоблені торочками та декоративними чорними ґудзиками; червона шовкова фаха; чорні плетені панталони, які туго обтягували стрункі мускулясті ноги тореро і зав’язувалися під коліньми шнурками з чорними китицями; гетри бурштинового кольору із шкіряними торочками; черевики того самого кольору, прикрашені великими срібними острогами і наполовину сховані в широких арабських стременах. Через сідельну луку був перекинутий яскравий хересанський плащ з пишними торочками, а поверх нього лежала простора сіра куртка з чорними нашивками та червоною підкладкою.
Кожен вершник тримав під рукою, мов спис, гаррочу в пружного й міцного дерева; на вістря, з обачності, були настромлені ганчір’яні м’ячики. Коли матадор та його повірений скакали передмістям, навздогін їм лупали вітальні вигуки. Оле, молодці! Жінки махали руками.
— З богом, красеню! Веселої вам розваги, сеньйоре Хуане!
Вершники підострожили коней, щоб відірватися від ватаги хлопчаків, які бігли за ними, і підковані копита лунко зацокотіли по вистелених синіми кругляками провулках, затиснутих між білими стінами.
Будинок, у якому жила донья Соль, стояв на тихій вулиці серед інших багатих особняків з опуклими віконними ґратами та великими заскленими балконами. Перед ворітьми вже зібрався цілий гурт верхівців з гаррочами, що нерухомо сиділи на конях, спершись на свої списи. Усі ці молоді сеньйори були родичами або друзями прекрасної дами. Вони по-дружньому привітали тореро, задоволені, що він братиме участь у їхній розвазі.
З будинку вийшов маркіз де Морайма й відразу скочив на коня.
— Дівчинка зараз буде. Ви ж бо знаєте… жінки збираються довго.
Кожне слово маркіз вимовляв так поважно і так повчально, ніби виголошував пророцтво. Це був високий кощавий дід з буйними сивими бакенбардами, але очі його та уста зберігали якусь дитячу наївність. Ґречний і стриманий у розмові, невимушений у поводженні, скупий на усмішку, маркіз де Морайма був справжнім сеньйором давніх часів. Він завжди ходив у простому костюмі і дратувався, коли світські обов’язки, коритись яким маркіза зобов’язувало високе становище, затримували його в Севільї, бо жити в місті він не любив. Йому подобалося товариство пастухів, до яких він ставився просто й по-дружньому. Писати маркіз майже розучився за відсутністю практики, але тільки-но розмова заходила про худобу, про розведення биків та коней або про сільськогосподарські роботи, як очі його спалахували і він говорив з упевненістю справжнього знавця.