Бики розташувалися посеред загороди. Одні спокійно паслися або, підігнувши ноги й опустивши морду, нерухомо лежали на зеленій трохи пожовклій траві зимового лугу. Інші, не такі спокійні, раз у раз зривалися бігти до річки, і тоді мудрі й шановані ватажки, дзеленькаючи бубонцями, підвішеними на шиї, кидались утікачам навперейми; пастухи допомагали завертати непослухів — вони жбурляли камінці з метавок, цілячись у роги.
Верхівці довго стояли на місці, ніби про щось радилися. Глядачі хвилювалися, чекаючи чогось незвичайного.
Перший помчав уперед маркіз з одним зі своїх друзів. Обидва вершники під’їхали до самої череди. Спинивши коней, вони звелися на стременах і стали вимахувати гаррочами та гучно кричати, намагаючись наполохати тварин. Чорний бик з могутніми рогами відділився від інших і потрюхикав у глиб загону.
Недаремно маркіз так пишався своїми табунами. Вони складалися лише з добірних, виведених за допомогою селекції тварин. Це була не та худоба, що відгодовується на м’ясо, — з брудною, грубою і зморіреною шкірою, з широкими ратицями, з опущеною головою, з довжелезними розчепіреними рогами. Це були бики прудкі й жваві, могутні й дужі. Коли вони бігли, окутані хмарою куряви, земля двигтіла в них під ногами. Це були справжні красені: шерсть тонка й лискуча, як у породистого скакуна; вогнисті очі; могутня, гордо вигнута шия; короткі ноги; хвіст тоненький і гнучкий; граціозні роги — гострі і гладенькі, наче відполіровані; маленькі ратиці, заокруглені і тверді, як криця, — вони зрізали траву, мов косою.
Двоє вершників погналися за биком, який відбіг від череди, завертаючи його кожен зі свого боку й намагаючись не підпустити до річки. В якусь мить маркіз дав остроги коневі, вирвався вперед і наблизився до бика майже впритул; наставивши гаррочу, він угородив її біля хвоста і щосили натиснув на ратище; від могутнього поштовху, подвоєного стрімким бігом коня, тварина втратила рівновагу й перекинулась догори черевом; ноги її задерлися, а роги сколупнули землю.
Побачивши, з якою силою і спритністю скотовласник повалив на землю бика, глядачі вітали його бурхливими оплесками та криками. Оле, старий сміливцю! Ніхто так добре не розуміється на биках, як маркіз. Він доглядає їх, наче рідних дітей, піклується про кожного, тільки-но той народжується в череді, і потім проводжає його на арену вмирати, мов героя, гідного найкращої долі.
Інші вершники теж захотіли спробувати щастя і здобути оплески натовпу, але Морайма заперечив: зараз черга його племінниці. Якщо вона бажає взяти участь у розвазі, то ліпше робити це відразу, поки бики ще не ошаліли від гонитви.
Донья Соль підострожила свого коня, який весь час ставав дибки, стривожений близькістю табуна. Маркіз хотів супроводжувати небогу, але та відмовилась. Ні, нехай краще поїде з нею Гальярдо, адже він тореро. Де ж Гальярдо? Матадор, досі відчуваючи сором за свою недорікуватість, мовчки став поруч із дамою.
Обоє помчали галопом у саму гущу череди. Кінь доньї Соль кілька разів круто ставав дибки, виставивши черево, ніби відмовлявся бігти далі, але дужа амазонка приборкувала його. Гальярдо вимахував гаррочею і ревів та мукав, як робив на арені, коли треба було роздражнити бика.
їм досить легко пощастило відлучити від череди одну тварину — білого бика з бурими плямами, могутньою, вигнутою шиєю та гострими, як списи, рогами. Він так хутко помчав у глиб загороди, наче там була його керенсія[27] і йому нестримно кортіло повернутись туди. Донья Соль поскакала за биком. Еспада тримався неподалік.
— Пильнуйте, сеньйоро, — кричав Гальярдо. — То старий бик, він заманює вас!.. Глядіть, щоб не повернув назад.
Так воно її сталося. Коли донья Соль наготувалася повторити прийом свого дядька і відвернула коня, щоб ударити гаррочею бика в зад і повалити його, той, немов відчувши небезпеку, миттю обернувся і став як укопаний, погрозливо наставивши на загонщиків роги. Кінь промчав мимо, бо донья Соль не змогла його стримати — надто швидко він біг, — і бик погнався за ним, перетворившись з переслідуваного на переслідувача.
Але дама не збиралася втікати. Здалеку на неї дивилися тисячі людей, і вона із страхом подумала, як потім сміятимуться подруги, як співчуватимуть їй чоловіки — отож натягла повіддя і повернула коня назустріч бикові. Тримаючи гаррочу під рукою, як пікадор, вона вгородила її в шию тварини, що сунула на неї, мукаючи й низько опустивши голову. З могутнього загривка чвиркнула кров, але бик нестримно посувався вперед, мов і не відчуваючи, як поглиблюється рана, аж поки устромив роги коневі в черево й відірвав його від землі.
27