— Ну, хлопче, та ти дикіший за вовка! — мовив повірений, витягуючи свого матадора з кав’ярні. — Сеньйора сподівалася, що ти навідаєшся до неї. Невідь-скільки вечорів просиділа вдома, чекаючи, коли ти з’явишся. Так не годиться. Ти був представлений доньї Соль, і після того, що сталося, повинен зробити їй візит і розпитати, як вона себе почуває.
Еспада сповільнив ходу й почухав потилицю.
— Бачите… — затинаючись, промурмотів він, — річ у тім… що мені ніяково. Хоч вірте, хоч ні, а таки ніяково. Ви знаєте, я не зовсім йолоп і з жінками язика не ковтаю. Умію погомоніти з дівчиною не гірше за когось іншого. Але з цією сеньйорою — ні. Вона страх яка вчена, і коли я бачу її, то здаюся собі дурним як чіп, і або не можу розтулити рота, або верзу щось не до ладу. Ні, доне Хобе… Не піду я до неї! Так буде ліпше!
Але повірений не став слухати тореро і повів його прямо до будинку доньї Соль, розповідаючи про свою недавню зустріч із дамою. Мабуть, вона трохи образилася, що Гальярдо забув про неї. Уся знать Севільї навідала її після того випадку в Табладі, а він — ні.
— Чи ти не знаєш, що тореро мусить ладнати з аристократами? Покажи, що ти людина вихована, а не якийсь там відлюдько, що виріс серед худоби. Така вельможна сеньйора — і вшановує тебе своєю увагою, чекає твого візиту… Навіть і не думай відмовлятися. Я піду з тобою.
— Ну, якщо з вами, то інша річ!..
І Гальярдо зітхнув з глибоким полегшенням, ніби скинув з пліч хтозна-який тягар.
Вони зайшли до будинку доньї Соль і опинилися в патіо в арабському стилі, — його барвисті аркади, оздоблені тонкими візерунками, нагадували підковоподібні арки Альгамбри*. Над великою чашею, у якій плавали золоті рибки, розсипався сріблястими бризками водограй, ніжно й монотонно дзюркочучи у вечірній тиші. У чотирьох галереях з ліпною стелею, відокремлених від патіо мармуровими колонадами, тореро побачив старовинні бюро, потемнілі картини, статуї святих із мертвотно блідими обличчями, масивні меблі, оббиті іржавим залізом і так густо поточені шашелем, наче в них стріляли зарядами шроту.
Слуга повів їх широкими мармуровими сходами, і тореро з подивом побачив надвівтарні барельєфи з майже стертими образами на позолоченому тлі; статуї тілистих святих дів, здавалося, витесані сокирою, пофарбовані в білий колір і колір тьмяного золота, — їх, мабуть, зняли з якихось стародавніх вівтарів; килими ніжних відтінків сухого листя, облямовані яблуками та квітами — на одних були зображені сцени розп’яття Христа, на інших — напівголі сеньйорити дражнили, наче биків на арені, якихось волохатих хлопців з рогами й ратицями.
— От що значить темнота! — вражено мовив тореро до свого повіреного. — Я думав, усе це годиться тільки для монастирів! А виходить, цим людям воно теж подобається!
Тільки-но вони зайшли, як нагорі спалахнули електричні лампочки, хоча на шибках вікон ще мерехтіли останні відблиски вечірньої заграви.
На Гальярдо чекали нові несподіванки. Він дуже пишався своїми важкими розкішними меблями, доставленими з Мадрида — оббиті яскравим шовком і прикрашені вигадливим різьбленням, вони, здавалося, кричали, як дорого вони коштують, — і тепер еспада геть розгубився, побачивши, що крісла в цьому домі легкі й ажурні — білі або зелені, столи та шафи — спрощених строгих ліній, стіни — пофарбовані в один колір, прикрашені тільки невеличкими картинами, які висіли на товстих шнурах, — усе напрочуд витончене й просте. Гальярдо було соромно і своєї розгубленості, і того, чим він пишався вдома як найвищим шиком. «От що значить темнота!» Він обережне сів у крісло, побоюючись, щоб воно не поламалося під його вагою.
Та коли з’явилася донья Соль, матадор одразу забув пре все. Такою він ще ніколи її не бачив — без мантильї і без капелюха, з непокритими золотими косами, що так пасували до її романтичного прізвища; Витончені білі руки виступали з широких шовкових рукавів японського кімоно, загорнутого навхрест на грудях; ніжна, уся відкрите шия полискувала світлим бурштином і мала внизу дві рисочки, що робило її схожою на шию Венери. Колі донья Соль ворушила пальцями, мерехтіли чарівним сяйвом різнобарвні камінці, вправлені у персні найхимернішої форми. На тонких зап’ястках подзеленькували золоті браслети, одні філігранної східної роботи із таємничими написами, інші — масивні, з підвісками у вигляді амулетів та екзотичних фігурок, привезені на пам’ять із далеких країв.
Донья Соль по-чоловічому закинула ногу на ногу і легенько погойдувала розшитим яскравими візерунками черевичком на високому позолоченому підборі, який тримався на кінчиках пальців, такий малесенький, що здавався іграшковим.