Коли пополудні приходив староста клубу, маркіз де Морайма, сеньйори сідали в кружечок навколо знаменитого скотовласника, а той з високого, схожого на трон крісла головував на бесіді. Починали завжди з погоди.
Тут були здебільшого скотовласники і багаті поміщики, чий добробут залежав від землі та мінливого неба. Маркіз ділився своїми спостереженнями мудрого і досвідченого чоловіка, що об’їздив верхи всю андалузьку рівнину, безлюдну, неозору, безкраю, наче море, по якому, мов сонні акули по зелених хвилях, повільно пливуть бики. Вирушаючи до клубу, маркіз завжди дивився на якийсь клаптик паперу, підхоплений вітром, і з цього визначав, яка буде погода. Посуха, це страшне лихо андалузьких степів, була предметом нескінченних розмов, і коли після довгих тижнів очікування небо нарешті затягувалося хмарами і на землю падало кілька великих гарячих крапель, багаті поміщики втішено усміхалися, потираючи руки, а маркіз повчально виголошував, дивлячись, як розпливаються на тротуарах темні кружечки.
— Слава тобі господи!.. Кожна така крапля — однаково, що монета на п’ять дуро.
Коли з погодою було все гаразд, сеньйори розмовляли про худобу, а надто про биків, говорячи про них так ніжно, ніби про своїх найближчих родичів. Скотовласники шанобливо прислухалися до думки маркіза, бо він був серед них найбагатший. Прості любителі, які ніколи не вибиралися з міста, захоплювались його досвідом у розведенні биків для кориди. Чого тільки не знає цей чоловік!.. Він говорив про догляд за биками, відібраними для арени, як про надзвичайно важливе й відповідальне діло, кожного десятка телят, узятих на випробування, вісім або дев’ять виявлялися надто смирними і годилися тільки на м’ясо. Для арени відбирали лиш одного або двох бичків, які кидалися на людей і не лякались гострої гаррочі, їх відлучали від табуна, і відтоді вони потребували окремого догляду. Та ще й якого!..
— Розводячи бойових биків, — казав маркіз, — не слід думати про прибутки. Це не комерція, а розвага. Звичайно, за одного такого бика дають учетверо, а то й уп’ятеро більше, ніж за вола, призначеного на заріз… але як нелегко виростити його!
Не можна й на хвилину спускати з нього очей, слід дбайливо годувати його, напувати, переганяти з випасу на випас, щойно похолодає або потепліє.
Кожен такий бик обходиться дорожче, ніж утримання цілої родини. І навіть коли він виросте, треба доглядати його до останньої миті, щоб виступив на арені достойно і не зганьбив вибитого на його бугристій шиї тавра.
Маркізові не раз доводилося вступати в суперечку з імпресаріо та адміністрацією цирків, і він навіть відмовлявся давати своїх биків, коли, наприклад, оркестр грав над самими стійлами. Гучна музика, мовляв, оглушує благородних тварин, вони втрачають спокій та відвагу і можуть знеславитись на арені.
— Вони ж нічим від нас не відрізняються, — розчулено казав маркіз. — Тільки говорити не вміють… Та що там не відрізняються! Не один з них вартий більшого, ніж будь-яка людина.
І розповідав про Лютого, старого бика-ватажка, запевняючи, що не продасть його, навіть якби за нього давали всю Севілью з Хіральдою на додачу. Завжди коли маркіз, об’їжджаючи свої безкраї луки, наближається до череди, у якій пасеться це чудо, досить йому один раз гукнути: «Лютий!», і бик-ватажок залишає табун і мчить назустріч господареві, тицяє своєю доброю заслиненою мордою в чоботи вершника. А він же тварина могутня й дужа, і всі інші бики в череді бояться його.
Скотовласник стрибає з коня, витягає із саквів плитку шоколаду і пригощає Лютого, а той вдячно киває йому величезною головою, увінчаною страшними рогами. Поклавши руку ватажкові на шию, маркіз спокійно йде у саму гущу череди. Роздратовані близькістю людини, бики непокояться і лютують. Але маркізові немає чого боятися. Лютий іде з ним поруч, як пес, прикриваючи хазяїна своїм тілом і позираючи на товаришів вогнистими очима, ніби остерігаючи їх. А коли якийсь зухвалець підступає надто близько, щоб обнюхати маркіза, його зустрічають погрозливо наставлені роги ватажка. Траплялося, що кілька здоровенних тварин збивалися докупи й загороджували прохід; тоді Лютий грізно нахиляв голову і рогами прокладав шлях.
Поголене маркізове обличчя, облямоване сивими бакенбардами, аж сяяло від зворушення й ніжності, коли він згадував про високі чесноти биків, вигодуваних на його луках.