— Бик!.. Та це ж найблагородніше створіння на світі! Якби люди були на них схожі, жити стало куди легше. Ось хоча б сердега Полковник. Чи пам’ятаєте ви це диво?
І показував на велику фотографію у розкішній рамі. Там був зображений він у мисливському костюмі, ще молодий, і кілька дівчаток у білих платтячках; уся група сиділа посеред луки на чорному горбі, з якого стриміли роги. Ота темна безформна брила і був знаменитий Полковник. Забіякуватий і лютий у череді, цей могутній бик був покірний і лагідний із хазяїном та його родиною. Він нагадував сторожового пса, що люто кидався на чужих, але вдома дозволяє дітям тягати себе за хвіст та вуха і з добродушним гарчанням терпить усі їхні витівки. Маркіз підходив до Полковника зі своїми дочками, ще зовсім малими дівчатками, і бик обнюхував їхні білі спіднички; від страху малята трималися за батькові ноги, а потім з несподіваною дитячою сміливістю чухали бикові шию. «Лягай, Полковнику!» Полковник підгинав ноги й опускався на землю, уся родина вмощувалась на його спині, і темні боки здіймалися від могутнього дихання, наче ковальський міх…
Після довгих вагань маркіз усе-таки продав Полковника Памплонському циркові, і сам пішов на кориду. Щоразу коли скотовласник згадував про той день, він не міг стримати хвилювання, і його очі затьмарювалися вологим серпанком. За все своє життя не бачив маркіз такого бика, як Полковник. Він спокійно вибіг на арену і став нерухомо, засліплений денним світлом та оглушений ревом багатотисячної юрми після темряви й тиші корралю. Але тільки-но пікадор штрикнув Полковника списом, як весь цирк, здавалося, задвигтів від шаленої люті могутнього звіра.
— Що люди, що коні — усе було для нього за іграшку.
В одну мить порозпорював він черева усім шкапам, а вершників поскидав на землю. Люди розбіглися, й арена спорожніла. Публіка стала вимагати ще коней, а Полковник стояв посеред арени і чекав, готовий підняти на роги кожного, хто. посміє до нього наблизитись. Такого благородного й могутнього бика, мабуть, ніколи більше не буде. Він так легко і стрімко кидався на всіх, хто дражнив його, що публіка нетямилася від захвату. Коли вдарив, гонг на вихід матадора, Полковник мав уже чотирнадцять ран від списів, у тілі в нього стримів цілий жмут бандерилей, але він був усе такий же прекрасний і могутній, як і тоді, коли пасся на волі. Потім…
На цьому місці розповіді голос у скотовласника починав тремтіти, і він замовкав, силкуючись перебороти хвилювання.
Потім… маркіз де Морайма, що сидів у ложі, сам не знає, як опинився перед бар’єром. Поблизу метушилися прибиральники арени, як це завжди буває на кориді з нещасними випадками, а матадор неквапно згортав мулету, ніби хотів відтягти той момент, коли доведеться стати віч-на-віч із могутнім і лютим звіром. «Полковнику!» — гукнув маркіз, наполовину вихилившись через бар’єр і ляскаючи по дошках долонями.
Бик не зрушив з місця і тільки підняв голову, почувши крик, що, мабуть, нагадав йому про вільне життя на зелених луках, — яких він уже не побачить ніколи. «Полковнику!».. Нарешті бик обернувся, побачив чоловіка, що схилився над бар’єром, і стрімко помчав прямо на нього. Але, пробігши половину відстані, стишив біг і, поволі наблизившись, торкнувся рогами простягнутих до нього рук. З його втиканої бандерильями шиї цебеніла кров, шкіра була пошматована списами, у рваних ранах синіли оголені м’язи. «Полковнику! Сину мій!..» Мабуть, бик відчув, яка ніжність бриніла в словах хазяїна, підняв морду й обслинив маркізові бакенбарди. «Навіщо ти мене продав?» — здавалося, говорили його горді, налиті кров’ю очі. І маркіз, не тямлячи себе, кілька разів поцілував бика в заслинену морду.
«Не треба його вбивати!» — вигукнула якась добра душа в перших рядах, і, мабуть, ці слова виразили настрій усієї публіки; зграйками голубів злетіли над рядами тисячі білих хустинок, і гримнув багатоголосий рев: «Не треба його вбивати!» У ту мить юрба була глибоко зворушена і добровільно відмовлялася від улюбленої розваги, відчувши неприязнь до тореро з його пишним костюмом та непотрібним геройством і захоплюючись відвагою звіра. Здавалося, глядачі збагнули, що. серед стількох тисяч розумних істот лише бідолашна тварина виявила справжнє благородство.
— Я повернув імпресаріо дві тисячі песет і забрав Полковника, — розчулено оповідав маркіз. — Я був ладен віддати тоді за нього усе, що мав! Тільки місяць попасся Полковник на луках, і від його ран не лишилося й сліду… Я вирішив, нехай сміливець помре своєю смертю від старості, але доброчесним нема місця на цьому світі. Один підлий бик, що не зважився б стати з Полковником віч-на-віч, заколов його підступним ударом.