Попереду мчали на конях пастухи з наставленими піками, а за ними — старі досвідчені ватажки з величезними рогами на могутніх головах. За ватажками бігли приречені на смерть бойові бики, «добре прикриті», тобто оточені смирними биками, що не давали їм збитися з дороги, а також дужими загонщиками, які мчали з пращами в руці, готові влучити каменем непослуха по рогах тільки-но той відіб’ється від табуна.
Доїхавши до загонів, передні вершники підострожували коней і перед самими ворітьми звертали вбік, а огорнута хмарою куряви череда з тупотінням, форканням, передзвоном бубонців бурхливим потоком вливалась у ворота, які миттю зачинялися за останньою твариною. Люди, що сиділи верхи на мурах і стояли на галереях, вимахували капелюхами і підганяли биків криками. Перший загін тварини пробігали так, ніби мчали десь у степу, ще не розуміючи, що вони в неволі. Досвідчені ватажки, скоряючись пастухам і чудово знаючи свої обов’язки, відразу за ворітьми звертали вбік і спокійно пропускали вперед лавину биків, яка котилася позаду, бризкаючи на них гарячою слиною. Лише в другому загоні, побачивши перед собою мур, бики розгублено спинялися й повертали назад, але натикались на зачинені ворота.
Тоді починалося вантаження. Вимахуючи червоними плащами, підганяючи биків криками та гаррочами, їх по одному гнали вузьким проходом, у кінці якого стояв великий порожній контейнер з двома піднятими дверцятами. Це був ніби короткий тунель, за яким виднівся ще один широкий загін, де мирно скубли зелену траву ватажки, достоту як на далекому рідному пасовищі.
Бик обережно йшов уперед, ніби нюхом чув небезпеку. Він ніяк не зважувався поставити ногу на похилі дошки, які вели у клітку на колесах. Тварина відчувала, що в цьому тунелі таїться загроза, але іншого шляху не було. Ззаду бика безперервно штрикали гаррочами, попереду він бачив два ряди людей, що перехилялися обабіч через поручні галерей і свистіли та вимахували руками, підганяючи його вперед. З даху контейнера, де ховалися теслярі, готові щомиті опустити дверцята, звисав червоний клапоть, метляючись у прямокутнику світла на виході з темного ящика. Уколи списів, крики, червона шматина, що маяла в нього перед очима, ніби дражнила його, а надто видиво товаришів, які спокійно паслися потойбіч — усе це змушувало бика зважитись, і, вгинаючи дошки вагою свого тіла, він кидався вперед, щоб якомога швидше проскочити короткий тунель. Але тільки-но бик попадав у клітку, передні дверцята падали, і не встигав він обернутися, як зачинялися й задні. Пронизливо скрипіли залізні засуви, і в тісній темній пастці, де тварина могла тільки лежати, западала мертва тиша. Крізь невеличкий люк згори падали оберемки сіна, робітники штовхали в’язницю на колесах до станції, що була поблизу, а в проході відразу ж ставили іншу клітку, й обман повторювався доти, доки не повантажать усіх биків, відібраних для кориди.
Донья Соль із своєю палкою любов’ю до «екзотики» страшенно захоплювалася всіма цими хитрощами тавромахії і з радістю взяла б на себе обов’язки загонщика або пастуха. Її приваблювало життя просто неба — яке то щастя скакати верхи неозорого рівниною і відчувати, як несеться за тобою лавина могутніх голів, озброєних страшними рогами, відчувати позад себе дихання смерті! У її душі нуртувала любов до пастушачого життя, почуття, що дісталося нам у спадок від далеких предків, які жили ще за тієї сивої давнини, коли людина не вміла користуватися схованими в землі багатствами і випасала череди худоби, що давали їй усе необхідне. Доньї Соль здавалося, що немає нічого цікавішого й героїчнішого, як пасти табун лютих биків.
Коли минуло перше сп’яніння від несподіваної перемоги, Гальярдо став здивовано спостерігати за доньєю Соль — навіть у найінтимніші хвилини — і вражено зацитував себе: невже усі вельможні дами такі, як ця?
Її вибрики; і примхлива вдача збивали його з пантелику, Гальярдо не зважувався казати їй «ти», навіть і на думці такого не мав. Донья Соль ніколи не заохочувала його до фамільярності, а одного разу, коли він, заникуючись, спробував тремтячим голосом назвати її на «ти», В золотавих очах сеньйори спалахнув такий подив, що присоромлений тореро зрікся свого наміру і став, як і раніше, казати їй тільки «ви».
Вона ж, навпаки, називала Гальярдо на «ти», як і ті аристократи, що ставилися до матадора по-дружньому. А втім, вона дозволяла собі таку інтимність тільки під час побачень наодинці; коли ж надсилала йому коротенького листа, попереджаючи, щоб не приходив, бо вона збирається зробити візит родичкам, то зверталася до нього на «ви», і не було в її рядках іншого почуття, крім холодної ввічливості світської дами, яка пише чоловікові, що стоїть нижче за неї.