Гнітюче передчуття, що він уже ніколи її не побачить, страшенно засмучувало тореро; тільки тепер він збагнув, яку владу має ця жінка над його плоттю і його волею. Він уже ніколи її по зустріне! Навіщо ж тоді важити життям і прагнути слави? Навіщо йому тоді поклоніння й оплески публіки?
Повірений заспокоював свого матадора. Вона повернеться, в цьому немає сумніву. Хоча б на рік, але приїде неодмінно. Примхи примхами, а донья Соль жінка практична і вміє подбати про свої інтереси. Без маркізової допомоги вона не обійдеться, бо сама не зможе дати раду своїм заплутаним справам: адже тривале життя в розкошах за кордоном помітно позначилося і на її власній маєтності, і на спадщині, яка дісталась їй по смерті чоловіка.
Матадор повернувся до Севільї наприкінці літа. Йому ще залишалося чимало корид на осінь, але він вирішив скористатися з місячної перерви і відпочити вдома. Родина його була на курорті в Санлукарі, бо обидва племінники, які в них виховувалися, захворіли на золотуху й потребували цілющого морського повітря.
Гальярдо аж затремтів від хвилювання, коли одного дня повірений сказав йому, що, несподівано для всіх, донья Соль повернулася до Севільї.
Еспада негайно зробив їй візит, і вже з перших слів був вражений холодною люб’язністю дами та виразом її очей.
Вона дивилася на нього як на незнайомця, ніби дивуючись, що може бути спільного між нею та цим дужим і грубим чолов’ягою, який убиває биків.
І Хуан відчув, що між ними наче провалля розверзлося. Тепер він бачив у ній зовсім іншу жінку: знатну чужоземку з якихось далеких країв.
Розмова була спокійною. Донья Соль, здавалося, про все забула, а Гальярдо не смів ні про що їй нагадувати і не зважувався на найменшу вільність, боячись наразитися на спалах гніву.
— Севілья! — вигукнула донья Соль. — Чудове… і навіть дуже приємне місто. Але на світі стільки цікавого! Скажу вам щиро, Гальярдо: одного дня я знімуся з якоря назавжди. Мені тут робиться страшенно нудно. Мою Севілью ніби підмінили.
Вона вже не казала йому «ти». Тореро приходив до неї ще кілька разів, але жодного разу не посмів нагадати їй про минуле. Тільки мовчки дивився на неї своїми африканськими очима, закоханими й сумними.
— Я помираю з нудьги. Не сьогодні-завтра поїду звідси! — вигукувала дама щоразу, як приходив тореро.
Знову став зустрічати його перед штахетною хвірткою слуга з величними манерами, повідомляючи, що сеньйори немає вдома. А тим часом матадор знав напевне: вона у себе.
Якось, розмовляючи з доньєю Соль, Гальярдо обмовився, що хоче на короткий час навідатись до свого маєтку Рінконади. Треба оглянути кілька оливняків, які повірений прикупив до його угідь і яких він досі не бачив. Не завадить також наглянути, як посуваються польові роботи.
Донья Соль враз вирішила, що поїде з еспадою, й аж посміхнулася — такою абсурдною і зухвалою здалась їй ця думка. Відвідати маєток, у якому родина Гальярдо проводить частину року! Своїм вторгненням порушити мирний спокій затишного гніздечка, отруїти духом розбещеності й гріха скромний сільський дім, де живе зі своїми рідними бідолашний хлопець!..
Нечувана зухвалість такого наміру остаточно переконала даму. Вона поїде з ним: їй цікаво побачити Рінконаду.
Гальярдо збентежився. А що як наймити маєтку розкажуть матері й дружині про ці відвідини? Але, поглянувши на донью Соль, відразу забув про все. Хто знає!.. Ану ж ця подорож допоможе йому знову здобути її прихильність!
Проте він усе ж таки спробував відмовити донью Соль від її наміру:
— А Плюмітас?.. Ви знаєте, ходять чутки, ніби він шастає десь поблизу Рінконади?
О, Плюмітас! Затьмарене нудьгою обличчя доньї Соль проясніло.
— Як цікаво! Я дуже хотіла б із ним познайомитись.
Гальярдо став готуватися до поїздки. Він був збирався їхати сам, але заради безпеки доньї Соль вирішив узяти ще кого-небудь на випадок зустрічі з лихими людьми.
Він візьме з собою пікадора Потахе. Цей здоровило не боїться нікого на світі, крім своєї дружини-циганки, яка, коли їй набридало терпіти чоловікові стусани, люто кусалась. Цьому хлопцеві можна не пояснювати нічого. Йому аби вдосталь було вина. Чи то від постійної пиятики, чи від частих падінь із коня на арені, Потахе завжди був якийсь очманілий. Мабуть, у голові йому весь час шуміло, і тому говорив він заникуючись, а світ бачив, як у тумані.