— Заплющ очі.
— Тут і так морок.
Однак я слухняно примружую повіки і крізь вії бачу, як він поверх теніски й джинсів зодягає світлий підризник, а потім розшитий золотом фелон. Мені подобається, як отець Серафим по чоловічому розпускає волосся і натягує на голову не буденну шапочку скуф’ю, а високу оксами тову камілавку.
— Уже можна дивитися?
— Ні, потерпи.
Авжеж, він ще накидає на себе єпітрахіль — широку і довгу стрічку, що звисає у нього з плечей по обидва боки, — без єпітрахілі священик не береться до жодного дійства.
Потім він підходить до різьбленого столика тумби, що, власне, і є жертовником, — на ньому стоїть темна срібна чаша на високій ніжці, такий же срібний ківшик, вазочка дискос і гарнюня фігурна лжеця — ложечка… Він відчиняє в жертовнику дверцята, дістає звідти синю, як сапфір, карафку, тоді наливає темного трунку в чашу і в ківшик.
Бере в одну руку чашу, у другу лжецю і підходить до мене.
— Відкрий ротик.
— А очі? — питаю я.
— Вони в тебе й не закривалися, — каже він і, набравши у лжецю напою, пропихає мені його в рот, як маленькій дитині ліки.
Я довго тримаю той трунок між язиком і піднебінням, вслухаюся в смак, що схожий на присолений мед і трохи відгонить чи то сирими грибами, чи… спер… мою першу лжецю причастя я ковтаю без найменшої огиди й тільки потім питаю:
— Що це?
— Кров кажана, — каже він.
Проте й після цього я зовсім не бриджусь і слухняно відкриваю рот, коли він підносить до моїх вуст другу лжецю.
— Ще…
— Подобається? — він вкладає у мою руку чашу, а сам відходить до жертовника, бере ківшика й теж відпиває невеличкий ковток.
— Чому кажана? — питаю.
— Бо нам потрібні крила, щоб перелетіти ніч. Його кров запалить нашу з тобою кров.
Зненацька я вся зіщулююся. Лівобіч од мене у мороці ризниці спалахують два гострих вогники. Очі… щура?
Нічого так не боюся, як цієї пацючні і її бридкого писку.
Видно, звикло жирувати в коморі — тепер скаженіє у церкві од голоду. Я ще не перевела подиху, як щось загриміло в жертовнику, і він затремтів.
— Не бійся, там умонтовано холодильник, — сказав він. — А ти що подумала?
Вогники тим часом погасли.
— Тут водяться щури?
— Ні, звідкіля ти взяла?
— Мабуть, мені привиділось.
— Можливо. Але зі мною ти не повинна нічого боятися.
Він підходить до мене, схиляється, знов цілує корот кими дотиками, але широко й спрагло, наче ловить губами дощові краплі, відтак кінчиком язика шукає вологу в моєму роті. Йому бракує того липкого нектару, що ще дужче роз’ятрює ненасить, він знімає з мене зміїний пасок, накла дає руки на мої стегна, і вони, його руки, налиті маґнетич ним теплом, підіймаються вгору разом із чорним шовком, разом із моїм ліфом, і, зрозумівши його, я нахиляюся так, що одна моя грудь верхівкою опускається в чашу, а друга у ківшик, і потім він припадає до моїх сосків, спиваючи з них присолений мед, що пахне спер… спершу грибами, тоді моїм тілом і молоком, якого ніколи не носила в собі, та ось воно струменіє у нього, бо чого ж так болісно набубнявіли мої майже дівочі дієчки, а на коричневих кружалах напнулися жили.
Однак йому мало і мало, він накладає руки на мій стан, вони поволі опускаються вниз, і трусики під його тремтли вими долонями, скручуючись у змійку, лоскітно повзуть стегнами до колін, потім нижче і нижче; він бере ківшик і проливає тоненьку цівку в рівчачок між моїми грудьми — таку холодну, що, поки вона стікає животом у моє пониззя, я здригаюсь, тамуючи зойки, та він уже спиває, спиває ту цівку, ловить її губами від початку до краю, переймає язиком уже там, у моєму осерді, на вістрі мого блаженст ва… і тоді настає та ніч, в якій я більше нічого не бачу, тільки чую шелест невидимих крил — не кажана і не ангела, то мої власні крила несуть мене крізь безмежну ніч відстані й часу до початку світу, бо я опиняюся в залитому сонцем едемськім саду, та я ще не є собою, я тільки часточка чоло віка, його ребро, яке ХТОСЬ виймає із тіла й робить із нього мене, щоб потім я, чоловічиця, повсякчас прагла злиття з отим тілом, тож не моя вина в тім нестримнім бажанні, гріх оселено в мені від самого початку, й ось я, гола голісінька, походжаю в райськім саду з чоловіком, не бачучи його наготи, аж поки на підмогу мені не приходить змій анциболот.
То не яблуня була, то було фіґове дерево, смоківниця, з якої я скуштувала плоду і дала йому, чоловікові, а коли ми прозріли, то побачили свою наготу і схвилювалися дуже, та ще більшим було хвилювання, коли ми робили собі опояски з лапатого смоківного листя й чіпляли їх одне одному на стегна, аби затулити те, що уздріли, — ставали по черзі на коліна, дивуючись, чому ми такі різні, і там таки, під тим деревом посеред саду, під смоківницею, зляг лися в єдине тіло, я, чоловічиця, стала плоттю від плоті чоловіка, як і замислено було НИМ від самого початку. І коли я знемогла, то знову запала ніч, яка поволі роз сіялася до церковного мороку. Я лежала горілиць біля престолу, наді мною горів семисвічник, і в його відблисках мінилося обличчя не чоловіка, котрому я ладнала смоків ний опоясок, а того, хто спокусив мене з’їсти плід смоків ниці.
— Що ти зробив зі мною? — спитала я знесиленим голосом.
— А що? — химерна посмішка затанцювала у відсвітах семисвічника.
— Я побувала в раю.
— Хіба це погано, мій ангеле?
— Ти мені дав наркотик?
— Ні, щось краще. Фільтр.
— Що це?
— Отрута, — він глухо засміявся.
— Ти чаклун?
— Ні. Щоб збудити дику божевільну пристрасть, чак луни порушують душевну рівновагу. Після того настає порожнеча, спустошення. А я… Що ти зараз почуваєш?
— Дивне наповнення в тілі. Ніби я… вагітна.
— Не бійся, я берегтиму тебе, — він дістав десь із під фелона сиґарету і припалив од свічки.
Вагітність мені не загрожувала, але я чомусь пригадала ту жінку, яка народила чорта. З ріжками і ратичками.
— А ти священик самоправець, — сказала я.
— Хай буде так, — погодився він. — А що в цьому поганого? Думаєш, ми чинимо зло? Навіть якби це було так… то в кожних ліках є частка отрути. Добро само виробляє зло, бо без нього воно не існує. Так світло творить тінь, якої ніколи б не було без сонця.
Він опустився долі мене, і я затяглася його сиґаретою.
З думки не йшов отой знагла народжений чортик, який уявлявся мені не таким страшним, як його малюють. Я б його виносила залюбки. Зрештою, чим він гірший за шмар катих людинят, котрі брешуть, крадуть, жеруть як не в себе, смердять, не люблять ні ближнього, ні далекого… Якби він погодився мені служити, я нізащо його не спалила б.
Лячно, звичайно, проте як же цікаво і грішно.
— Отче, а сповідь? — спохопилася я.
— Ти пречиста, — сказав він. — За тебе я б запродав свою душу самому…
Мені здалося, що в ризниці знов блимнули вогники.
— Не треба.
— Дай… — він кинув недопалок у срібний ківшик. — Дай я оближу твого «носика». … Коли ми вийшли надвір, то від церкви Івана Богослова і від її осяйного хреста на землю вже падала довга тінь.
— Його не знайшли, — Притула винувато переминався з ноги на ногу біля каміна. — Двоє водолазів обстежили все дно навпроти вашого будинку, але… знайшли тільки одну сітку сороківку. Цей… Іванько, здається? — каже, що ваша. І більше ніякого сліду. — Їм тільки раків збирати, — злостиво сказала я.
— Яких раків?
— Тих, що вони мішками тягають із річки. На продаж.
Колись і біля нас один такий виринув у водолазному кос тюмі. Я спершу перелякалася, думала — крокодил. Тоді дивлюся, а в нього лантух із раками.
— Ну, навіщо ж ви так, Анастасіє Михайлівно? Хлопці працювали, як той казав, на совість. Все одно їм шукати, поки не знайдуть. Взавтра підсилимо команду, і якщо… — він зам’явся.
— Що? — спитала я.
— Якщо ваш чоловік загинув, то його неодмінно знай дуть, а якщо… — він знов затнувся, втупився своїми сон ними очицями в камін, наче хотів щось винишпорити в давно пригаслому попелі, і я чомусь подумала, що цей повільнюх страждає запорами. — А якщо не знайдуть, доведеться розробляти інші версії.