Нічогісінько.
Лише: «Цок-цок, цок-цок».
Розділ 4
Кнут приніс масну, липку, смердючу протимоскітну мазь, яку легко можна було сплутати з напалмом. А також дві закорковані пляшки без етикеток, наповнені яскравою смердючою рідиною, — і то вже точно був напалм. Ранок не давав жодної надії на перепочинок від настирного сонця, що висіло в небі, чи невгамовного вітру, що свистів у комині. Тіні крихітних хмаринок, наче стада оленів, ковзали одноманітним пустельним ландшафтом, на мить забарвлюючи блідо-зелені ділянки рослинності у темніші тони, приглушуючи блиск невеличких озер удалині та мерехтіння кристалів у ділянках оголеної гірської породи. Наче раптові басові ноти у легкій теноровій пісні. Та в будь-якому разі, композиція залишалася мінорною.
— Мама каже, тобі будуть раді, якщо приєднаєшся до нашого зібрання в молитовному домі, — повідомив хлопчик.
Він сидів навпроти мене за столом.
— Справді? — перепитав я, погладжуючи долонею одну з пляшок.
Я закоркував її знову, не покуштувавши вмісту. Любовна прелюдія. Її варто розтягнути в часі заради більшої втіхи. Або глибшого розчарування.
— Вона гадає, що ти ще можеш отримати спасіння.
— Але ти так не думаєш?
— Я не думаю, що ти прагнеш спасіння.
Я підвівся і підійшов до вікна. Вчорашній олень знову повернувся. Коли я побачив його раніше цього ранку, я усвідомив, що відчуваю полегшення. Вовки. Їх же у Норвегії винищили начебто?
— Мій дід узагалі-то був архітектором, — сказав я. — Він малював церкви. Але він не вірив у Бога. Він казав, що коли ми помираємо, то вже залишаємося мертві. Я більше схильний вірити саме в таке.
— Він в Ісуса теж не вірив?
— Кнуте, якщо він не вірив у Бога, то навряд чи міг вірити в Його сина.
— Я зрозумів.
— Ти зрозумів. І що?
— Він горітиме у пеклі.
— Гм... У такому разі він уже певний час підсмалюється там, бо він помер, коли мені було дев’ятнадцять. Тобі не здається, що це трохи несправедливо? Бассе був славною людиною, він допомагав людям у біді набагато більше й охочіше, ніж багато відомих мені християн. Якби я міг стати хоч би наполовину такою славною людиною, як мій дід...
Я закліпав. Мені пекло очі, і перед ними плавали маленькі білі цятки. Це що, уїдливе сонячне світло випалює дірки у моїй сітківці? Мене що, спіткає снігова сліпота посеред літа?
— Ульфе, мій дідусь каже, що самі добрі справи не дають спасіння. Твій дід зараз горить у пеклі, а незабаром настане твоя черга.
— Гм. То ти кажеш, якщо я піду на зібрання і прийму в своє серце Ісуса і вашого Лестадіуса, то потраплю в рай, нехай навіть я пошлю під три чорти когось, хто потребує моєї допомоги?
Хлопчик почухав свою руду голову.
— М-м... та-ак... Але якщо ти приєднаєшся до напряму Люнґе.
— То є ще більше напрямів?
— Є напрям первістків Алти, і люнбергійців у Південному Тромсе, і старих лестадіанців в Америці, і...
— Але ті всі горітимуть у пеклі?
— Дідусь каже, що горітимуть.
— Схоже, в раю не буде аж надто тісно. Ти замислювався про те, що сталось би, якби ми з тобою помінялися дідусями? Тоді ти був би атеїстом, а я — лестадіанцем. І тоді саме ти горів би у пеклі.
— Можливо. Та на щастя, Ульфе, горіти судилося тобі.
Я зітхнув. Щось таке відчувалось у тутешньому довкіллі, начебто нічого тут не могло трапитися. Так, наче цілковита незмінність становила природну рису цього краю.
— Ульфе?
— Що?
— Тобі бракує твого батька?
— Ні.
Кнут завмер.
— Він не був хорошим?
— Гадаю, що був. Але в дитинстві ми добре вміємо забувати.
— Хіба таке дозволяється? — запитав він тихо. — Не тужити за батьком?
Я подивився на нього.
— Гадаю, так, — позіхнув я.
Плече мені боліло. Треба було випити.
— Ульфе, ти справді один-однісінький? У тебе що, геть нікого немає?
Я на мить замислився. Мені справді давно слід було обміркувати моє становище. Боже милостивий...
Я заперечно похитав головою.
— А вгадай лишень, Ульфе, про кого я думаю.
— Про своїх батька і дідуся?
— Ні, — заперечив він. — Я думаю про Рістьїнне.
Я не став питати, в який спосіб я мав про таке здогадатися. Мій язик здавався мені пересохлою губкою; але випити я зможу не раніше, ніж хлопчисько вибалакається і піде геть. Він навіть приніс мені решту з витрачених грошей.
— То хто така Рістьїнне?
— Їй п’ять років. У неї довге золотаве волосся. Вона зараз у літньому таборі в Каутокейно. Ми теж мали туди поїхати.