— Це я бачив. Мене звати Маттіс.
— Маттіс... — повторив я спроквола, виграючи зайві секунди для пошуку відповіді на його неминуче наступне запитання.
— А тебе як?
— Ульф, — сказав я.
Ім’я нітрохи не гірше за будь-яке інше.
— А що тобі треба в Косунді?
— У гості приїхав, — кивнув я у бік селища.
— У гості до кого?
Я зітнув плечима:
— Ні до кого конкретно.
— То ти з природоохоронного відділу чи проповідник?
Не знаючи, на що схожі працівники природоохоронного відділу, я заперечно похитав головою і провів рукою по своєму довгому, як у хіпі, волоссю. Мабуть, варто підстригтися. Не мозолитиму їм тут очі.
— Пробачай, якщо я питаю, — знову завів він своєї. — То хто ти є?
— Мисливець, — сказав я.
Ймовірно, мене схилила до такої відповіді згадка про охорону природи. Зрештою, у моєму твердженні було стільки ж правди, скільки й брехні.
— Он як, Ульфе? То ти у нас полюватимеш?
— Тут наче гарні місця для полювання.
— Так, але ти приїхав за тиждень до відкриття сезону. Полювання тільки з п’ятнадцятого серпня.
— Тут є готель?
Саам розреготався. Тоді відхаркнув і виплюнув коричневу грудку — сподіваюсь, який-небудь нюхальний чи жувальний тютюн. Грудка гучно ляпнулася на землю.
— А пансіонат? — зробив я припущення.
Він заперечно похитав головою.
— Кемпінг? Кімнати в оренду?
На телеграфному стовпі позаду нього був наліплений постер якогось танцювального гурту, що мав виступати в Алті. Отже, головне місто не так далеко звідси. Можливо, мені варто доїхати автобусом аж до Алти.
— А як щодо тебе, Маттісе? — запитав я, прибивши комара, який вкусив мене у лоб. — Я не зможу зняти у тебе ліжко бодай на одну ніч?
— Ліжком я палив грубу навесні. Травень цього року був холодний.
— Матрац? Перина?
— Матрац?
Він змахнув рукою у бік порослої вересом долини.
— Дякую, але я полюбляю, коли є стеля і стіни. Спробую знайти порожню собачу будку. На добраніч.
І я попрямував далі дорогою до селища.
— Єдина собача будка в Косунді отам! — гукнув Маттіс, наче скривджено, аж голос йому затремтів.
Я обернувся. Він показував пальцем на будівлю, що стояла трохи осібно.
— Церква?
Він кивнув.
— Вона відчинена вдень і вночі?
Маттіс схилив голову набік.
— Знаєш, чому в Косунді ніхто нічого не краде? Бо, крім оленів, нема чого красти.
Опецькуватий чолов’яга напрочуд граційно перестрибнув канаву і почвалав крізь зарості вересу на захід. Я орієнтувався за сонцем, що стояло на півночі, і за церковною дзвіницею, бо, за твердженням мого діда, по всьому світі дзвіниці зводять на захід від церкви. Я долонею прикрив очі від світла і подивився на пустку, що простяглася перед Маттісом. Куди, в біса, він іде?
Можливо, через те, що сонце світило попри опівнічну годину і стояла бездиханна тиша, у селищі відчувалась якась химерна занедбаність. Будинки здавалися зведеними нашвидкуруч — недбало та без любові. Не так, щоб вони мали не досить міцний вигляд, але справляли враження скорше сховища, ніж домівки. Практичні. Вони не потребують особливого догляду, але надійно захищають від негоди. Роздовбані машини без номерів стояли по деяких садках, що були насправді не садками, а лише обгородженими ділянками, порослими вересом та берізками. Дитячі коляски, але жодних іграшок. Тільки у небагатьох будинках вікна були запнуті фіранками або мали жалюзі. У решті голі шибки відбивали сонце, не дозволяючи зазирнути всередину. Як темні окуляри, що їх люди надівають, аби їм не зазирали в душу.
Церква, як обіцяно, виявилася не замкненою, хоча двері набрякли і відчинилися не так легко, як в інших церквах, у які мені досі випадало заходити. Центральний неф — тісний і вбого декорований — приваблював саме своєю простотою. Опівнічне сонце висвітлювало вітражі, а змучений Ісус висів на звичному хресті над вівтарем, перед триптихом із Дівою Марією в осередді та з Давидом, Голіафом і немовлям Ісусом по боках.
За вівтарем я виявив двері до ризниці. Попорпавшись у шафках, надибав дві ряси і відро зі шваброю, але вина для причастя не трапилося — тільки упаковки облаток із етикеткою «Пекарня Ульсена». Я поклав у рот чотири чи п’ять прісних кружалець і став жувати. Це виявилося все одно, що напхати рот промокальним папером: вони розбухнули, увібравши всю слину до сухого, і, зрештою, я виплюнув цю жуйку на газету «Фіннмарк даґблат», що лежала на столі. З газети я дізнався, що то було 8 серпня 1978 р. (якщо, звісно, переді мною лежало свіже число) і що протести проти будівництва гідроелектростанції на річці Алта набирають сили, побачив, який на вигляд губернатор Арнульф Ульсен, утішився з того, що фюльке Фіннмарк, як єдиний район Норвегії, що має кордон з Радянським Союзом, почувається трохи безпечніше, відколи померла шпигунка Ґунвор Ґалтунг Ховік[2], а також дізнався, що погода тут здебільшого ліпша, ніж в Осло.
2
«Агент Ґрета», яку російські історики розвідки досі зображають ідейною прихильницею Радянської Росії, Ґ. Ґ. Ховік насправді зрадила свою батьківщину заради порятунку коханого, Володимира Козлова, з яким познайомилася в часи війни, як з військовополоненим: радянські спецслужби погрожували запроторити його в сибірські табори, якщо Ґунвор відмовиться «співпрацювати». Її, ймовірно, виказав у 1977 р. Олег Гордієвський; Ховік затримали, вона зізналась і померла від інфаркту, не дочекавшись суду. Кнут Е. Йєнсен зняв про ці події фільм «Крижаний цілунок» (2008) за книжкою Альфа Р. Якобсена.