На кам’яній підлозі в ризниці спати було б надто твердо, а церковні лави надміру вузькі, тому я влаштувався у вівтарі, підмостивши під себе ряси. Піджак я повісив на вівтарну огорожу, шкіряний кофр поклав собі під голову. Щось крапнуло мені на обличчя, я витер рідину долонею і подивився на кінчики пальців. Вони були іржавого кольору.
Я подивився вгору, на розіп’ятого, що висів просто наді мною. Тоді здогадався, що рідина, ймовірно, капає зі стелі. З дірявої покрівлі просочується волога, забарвлена червоною глиною або іржею. Я перевернувся, щоб не лежати на травмованому плечі, і з головою накрився рясою, ховаючись від сонця. Заплющив очі.
Отак. Ні про що не думати. Вимкнути свідомість.
Замкнутись.
Я стягнув рясу з голови, жадібно вдихаючи повітря.
Холера!
Я лежав і витріщався у стелю. Після похорону, коли мене стало мучити безсоння, я почав приймати валіум. Не знаю, чи слід вважати це залежністю, але без нього мені тепер складно заснути. Єдиний спосіб — це втомитися до знемоги.
Я знову натягнув рясу на голову і заплющив очі. Сімдесят годин неперервної втечі. Тисяча вісімсот кілометрів путі. Дві-три години сну у кріслах поїздів і автобусів. Я маю бути цілковито вичерпаним.
Тепер — подумати про щось приємне.
Я спробував пригадати, як усе було раніше. І ще раніше, ніж раніше. Не допомогло. Натомість почали вилазити інші спогади. Чоловік у білому. Запах риби. Чорне дуло пістолета. Брязкіт розбитої шибки, падіння. Я відігнав від себе ці спогади і витягнув руку, шепочучи її ім’я.
І тоді вона нарешті прийшла.
Я прокинувся. Я лежав нерухомо.
Щось мене поторгало. Точніше, хтось. Обережно — не так, щоб розбудити, а лише для того, щоб переконатися, чи є хтось під рясою.
Я зосередився, намагаючись дихати рівно. Ймовірно, я ще маю шанс, якщо вони не помітили, що я не сплю.
Я сягнув рукою до стегна і аж тут усвідомив, що пістолет — у піджаку, який я повісив на огорожу вівтаря.
Як на професіонала, доволі нездарно.
Розділ 2
Я володів собою, дихав рівно і спокійно, відчуваючи, як мій пульс повертається до нормального ритму. Тіло зрозуміло те, до чого ще не дійшов розум: якби це були вони, то не стали б мене обмацувати, а просто скинули б із мене рясу і, переконавшись, що я той, хто їм потрібен, пропекли б мене, як переперчену баранину на грилі.
Я обережно стягнув рясу зі свого обличчя.
Лице, що дивилося на мене згори, було веснянкуватим, кирпатим, із пластиром на лобі та русявими віями навколо незвичайно синіх очей. Довершувала цей образ густа руда чуприна. Скільки йому може бути років? Дев’ять? Тринадцять? Не маю уявлення — на дітях я геть не знаюся.
— Тут не можна спати.
Я роззирнувся. Схоже, він тут сам.
— Чому так? — хрипкувато запитав я.
— Бо моя мама тут митиме.
Я звівся на ноги, згорнув рясу, зняв з огорожі піджак, одразу відчувши, що пістолет на місці, в кишені. Коли я став надівати, ліве плече різонув гострий біль.
— Ти з півдня? — поцікавився хлопчик.
— Залежить від того, що ти називаєш півднем.
— Те, що на південь звідси.
— Звідси все буває тільки на південь.
Хлопчик схилив голову набік.
— Мене звати Кнут. Мені десять років. А тебе як звати?
Я вже ладен був бовкнути абищо, аж згадав, як я представився вчора.
— Я Ульф.
— Ульфе, скільки тобі років?
— Багацько, — відповів я, розминаючи затерплу шию.
— Значить, за тридцять?
Двері до ризниці відчинилися. Я обернувся. На порозі постала жінка — вона зупинилася там і витріщилась на мене. Найперше мені спало на думку, що вона замолода як на прибиральницю. І що вона міцна на вигляд. У неї виразно проступали жили на передпліччях і на долоні руки, в якій вона тримала відро, по вінця наповнене водою. Вона мала широкі плечі й тонку талію. Ноги приховувала старомодна чорна плісирована спідниця. Також мені кинулося в очі її волосся — прихоплене простою шпилькою, довге і чорне, воно аж блищало у світлі, що падало з високих вікон.
Жінка рушила у мій бік, стукаючи підборами стоптаних черевиків. Коли вона наблизилась, я побачив на її гарної форми роті згоїну від операції зі зшивання заячої губи. Яскраво-блакитний колір її очей видавався майже неприродним для смаглявої чорнявки.