— Доброго ранку, — привіталася вона.
— Доброго ранку. Я приїхав нічним автобусом і не мав, куди...
— Дарма, — сказала вона. — У нас двері для всіх відчинені.
В її голосі не чути було теплоти, одначе вона поставила відро зі шваброю і простягнула мені руку.
— Ульф, — сказав я, тягнучи свою правицю для рукостискання.
— Рясу, — сказала вона, відмахуючись від мого жесту.
Я подивився на згорток, що тримав у лівій руці.
— Я не знайшов ковдри... — спробував я виправдатись, повертаючи їй рясу.
— ...ані їжі, крім наших облаток для причастя, — докинула вона, розгортаючи й уважно оглядаючи важке біле вбрання.
— Пробач! Я, звісна річ, сплачу за...
— Нехай буде тобі на здоров’я, хоч би й не з причастям та без благословення. Але іншим разом не плюй, будь ласка, на нашого губернатора.
Не впевнений, чи я побачив посмішку, але шрам на її верхній губі ворухнувся. Не кажучи більше ні слова, жінка розвернулась і пішла назад до ризниці.
Я взяв свій кофр і переступив через вівтарну огорожу.
— Куди ти йдеш? — запитав хлопчик.
— На вулицю.
— Чого?
— Чого? Бо я тут не мешкаю.
— Мама не така сердита, як здається.
— Переказуй їй вітання.
— Від кого? — озвалася жінка.
Вона знову поверталася до вівтаря.
— Від Ульфа.
Я вже почав звикати до цього імені.
— Ульфе, а що тобі знадобилося тут, у Косунді?
Вона викрутила мокру ганчірку над відром.
— Полювання.
Я подумав, що у маленькому селищі варто триматися однієї версії.
Жінка накрутила ганчірку на поперечку швабри.
— На кого?
— На куріпок, — ляпнув я навмання.
Чи водяться куріпки так далеко на півночі?
— І на все, зрештою, в чиїх жилах пульсує кров, — додав я відтак.
— Цьогоріч обмаль мишей і лемінгів, — сказала вона.
Я посміхнувся:
— Нехай. Насправді я подумував про дещо більшу дичину.
Вона ворухнула бровою.
— Насправді я мала на увазі, що цього року мало куріпок.
Запала коротка мовчанка, яку порушив Кнут:
— Коли хижакам бракує мишей і лемінгів, вони беруться до куріпчиних яєць.
— То он воно що, — кивнув я і відчув, як по моїй спині потік піт; мені слід було би помитися, випрати сорочку і пояс для грошей. Та й піджак вимагав прання. — Мені здається, я знайду, чого настріляти. Проблема в тому, що я приїхав завчасно. Мисливський сезон почнеться аж наступного тижня. Я просто думав трохи пристрілятися поки там що.
Я сподівався, що вчорашній саам не збрехав щодо відкриття полювання.
— Про сезони ваші я не знаю, — сказала жінка, протираючи місце, де я лежав, так завзято, що швабра аж рипіла у неї в руках. — То ви, городяни з півдня, вирішуєте, коли сезон. А ми полюємо, коли є така потреба. А нема потреби — не полюємо.
— Коли вже зайшла мова про потреби, — перевів я розмову на інше, — не підкажеш, де у селищі я міг би зупинитись?
Вона припинила миття та обперлася на швабру:
— Постукай у будь-які двері, і тобі знайдуть ліжко.
— У будь-які?
— Гадаю, так. Хоча, звісно, зараз мало кого застанеш удома.
— Ясна річ, — подивився я на Кнута. — Літні канікули?
Вона посміхнулась і похитала головою:
— Літній випас. Усі, хто має оленів, ночують по наметах і автопричепах на пасовищах уздовж узбережжя. Дехто в морі — виловлюють сайду. А решта поїхали на ярмарок у Каутокейно.
— Зрозумів. А немає шансу орендувати ліжко у твоєму домі?
Побачивши її вагання, я квапливо додав:
— Я гарно заплачу. Дуже гарно.
— Тут ніхто не візьме з тебе зайвої платні. Але мого чоловіка цими днями немає вдома, тож це було б негоже.
Негоже? Я подивився на її спідницю. На довге волосся.
— Зрозумів. А знаєш яку-небудь місцину, щоб не дуже... в осередді? Щоб тиша і спокій. І щоби з гарним краєвидом.
Насправді я мав на думці — де мене ніхто не заскочить зненацька.
— Гм... — схилила вона голову набік. — Якщо ти думаєш полювати, міг би оселитись у мисливській хатині. Вона для загального користування. Стоїть оддалік села; тіснувата і похила, одначе тишу і спокій ти там точно матимеш. А краєвид на всі боки — то вже гарантовано.
— На позір, досконало.
— Кнут покаже тобі дорогу.
— Дарма. Навіщо йому? Я напевне й сам би міг...
— Ні! — перервав мене Кнут. — Можна я проведу? Прошу!
Я знову подивився на нього. Літні канікули. Всі роз’їхалися. Хлопець нудиться з матір’ю в церкві. А тут щось нарешті відбувається.
— Згода, — кивнув я. — То що, ходімо?