Я читав, що людські тіла горять кепсько. Ми на шістдесят відсотків складаємося з води — можливо, саме тому. Та побачивши, як швидко займається просмолений руберойд, я зрозумів, що на цьому грилі залишиться небагато м’яса.
Я вийшов надвір, залишивши двері відчиненими, так щоб полум’я могло по-справжньому розгорітися.
Мені не варто було про це непокоїтись.
Полум’я неначе промовляло до нас. Спершу голоси його щось стримано бурмотіли, потім поступово гучність їхня збільшувалася, вони несамовитішали і врешті-решт зірвалися на дику какофонію. Навіть Кнут радів би такому гарному багаттю.
Ніби здогадавшись, про що я думаю, вона сказала:
— Кнут вічно твердив, що його батько горітиме у пеклі.
— Як щодо нас? — запитав я. — Ми горітимемо у невгасимому вогні?
— Я не знаю, — сказала вона, беручи мене за руку. — Я намагалася зрозуміти, але найкумедніше те, що я нічого не відчуваю. Уго Еліасен. Я прожила під одним дахом з цією людиною понад десять років, але я не відчуваю до нього жодного співчуття, і мені навіть не соромно через це. Я більше не злюся на нього, але й не відчуваю себе щасливою. І мені більше не страшно. Мене переслідував постійний страх від дуже давнього часу. Я боялася за Кнута, боялася за себе. Я навіть тебе боялася. Але знаєш, що найдивовижніше?
Вона ковтнула і втупилась у хижу, що перетворилася зараз на суцільну вогняну масу. У багряних відблисках полум’я Лея видавалась особливо вродливою.
— Я не шкодую про це. Не шкодую зараз, і я не пошкодую згодом. Якщо те, що ми робимо зараз, це смертний гріх, то я таки горітиму у вічному вогні, бо не маю наміру просити прощення. Єдине, в чому я розкаялася цими днями, — обернулася вона до мене, — це в тому, що я відпустила тебе.
Нічна температура впала різко і раптово; то, напевне, від жару пожежі так палали мої щоки і чоло.
— Дякую, Ульфе, що ти не здався.
Вона погладила мою розпашілу щоку.
— Гм... Не Юн?
Вона пригорнулася до мене. Її губи майже торкалися моїх.
— З огляду на план, ймовірно, краще буде, якщо ми й далі називатимемо тебе Ульфом.
— Коли вже зайшла мова про імена і плани, — сказав я, — чи вийшла б ти за мене?
Вона різко зиркнула на мене.
— Ти робиш мені пропозицію зараз? Коли мій чоловік, просто перед нами, згорає на попіл?
— Це практичне питання...
— Практичне, — пирхнула вона.
— Практичне, — склав я руки на грудях і подивився на небо, тоді на годинник. — На додачу до того, що я кохаю тебе більше, ніж я кохав будь-яку іншу жінку в своєму житті, а я чув, що у лестадіанців не вільно навіть поцілувати жінку до шлюбу.
Покрівля і стіни хижі впали, сипонувши навколо зливою іскор. Лея міцніше притиснулася до мене. Наші губи зустрілися. І цього разу жодного сумніву не могло бути. Вона цілувала мене.
Коли ми поспіхом рушили назад, до селища, на місці мисливської хижі позаду нас курилося чорне згарище. Ми домовилися, що я ховатимусь у церкві, поки Лея спакує речі та забере Кнута, а тоді приїде по мене «фольксвагеном».
— Багато речей не напаковуй, — сказав, поплескуючи пояс-гаманець. — Ми зможемо купити все, що нам знадобиться.
Вона кивнула.
— Не виходь, нікому не показуйся. Я прийду по тебе.
Ми попрощалися на посипаній гравієм дорозі, акурат там, де я зустрів Маттіса того вечора, як прибув до Косунда. Зараз у мене було відчуття, ніби відтоді минули роки. І точнісінько як тоді, я відчинив зараз важкі церковні двері і підійшов до вівтаря. Там я зупинився і подивився на розп’яття.
Чи був мій дід цілковито щирим, коли казав, буцім не може відмовитися від того, що дають безкоштовно, і чи було це єдиною підставою для його навернення у християнські забобони? І чи цього разу мої молитви справді було почуто і мене врятував той хлопчина з хреста? Чи я винен йому що-небудь?
Я глибоко зітхнув.
Кому? Йому? Він — лише зображення чоловіка, вирізане з дровиняки. Там, на березі, скелі, до яких молилися місцеві, і це мало допомагати їм аж ніяк не гірше.
Однак...
Прокляття!
Я всівся на передній лаві. Замислився. Сподіваюсь, я не видаватимусь аж надміру претензійним, якщо скажу, що розмірковував про життя і смерть.
Хвилин за двадцять грюкнули двері. Я обернувся всім торсом. Було занадто темно, щоб розгледіти, хто ішов проходом між рядами. Але не Лея — кроки були занадто важкими, як на неї. Йонні? Уве?
Серце моє калатало, як скажене, а я намагався згадати, навіщо я, йолоп, викинув пістолет у море.
— То що, — неспішно протягнув знайомий глибокий голос, — ти розмовляєш із Господом? Я припускаю, ти питаєш Його, чи правильно ти вчиняєш?